Серед «Пам’яток української мови»: актові документи і грамоти, художня література, публіцистична література, полемічна література, наукова література та ін. Кожне видання, як правило, супроводжується вступним археографічними і лінгвістичними дослідженнями. Подаються словнички давніх і малозрозумілих лексем, списки скорочень, література, покажчики власних і географічних назв, ілюстрації. Рукописні тексти публікуються у транслітерації, друковані — факсимільне[4].
У 2015 році вийшло перше у вітчизняній медієвістиці найповніше зібрання пам’яток української мови найдавнішого періоду (Х–ХІІІ ст.) — "Хрестоматія з історії української мови Х–ХІІІ ст.", яке підготував В. В. Німчук в НАН України[5].
Частка б, би в умовному пишеться окремо: б пишеться після слів, що закінчуються на голосний: я хотіла б; вона б сказала; рада б узяти; я б про це розповів; би — після слів, що закінчуються на приголосний: я хотів би; він би сказав; я міг би взяти; він би це давно був зробив.
Дієслова умовного як і минулого часу, змінюються за числами, а в однині — за родами.
Форми умовного найчастіше вживаються у складних реченнях, що виражають умову: Якби мені черевики, то пішла б я на музики (Т. Шевченко).
Рідше вони слугують присудками простого речення, у якому виражене прагнення, бажання: