Ішли лісом два товариші, і вискочив проти них ведмідь. Один кинувся навтьоки, видерся на дерево й заховався, а другий залишився на дорозі. Робити йому було нічого: він упав на землю й удав з себе мертвого. Ведмідь підійшов до нього й почав нюхати: той і дихати перестав. Ведмідь понюхав йому обличчя, подумав, що він мертвий, і відійшов. Коли ведмідь пішов, хлопчик зліз з дерева і сміється: — Ну що,— кагке,— ведмідь тобі на вухо говорив? — А він сказав мені, що погані ті люди, які в небезпеці від товаришів тікають.
«- Який Чіпка?
- А той… що, як навіжений, ганяє по селу…
- Ага!.. Чого ж це?
- Та каже: чи не купив би ти хліба?
- Якого хліба? - пита, роздумуючись, Грицько.
- Не знаю. Каже - хліб продати… А я стою собі та думаю: який це він хліб продає, й навіщо тобі хліб купувати, коли богу, свій ще потрохи тягнеться…
- Що ж ти йому одказала?
- Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пізніше, як ти дома будеш…
- Ну, а він тобі - що?
- Каже: зайду - та й пішов з двору.
- Гм,- мугикнув Грицько.- От, дивіться, коли б не здурів парубок… З кругу спився!»