Розподіліть слова у три стовпчики: діалектизми,неологізми,загальновживані. Чічка,світло,роутер,газда,моржинка,сіль, логістика,коуч,когут,яппі,мольфар, діагностика,тайстра,мавка,трембіта, підвіконня,музей,інвестиція,спікер,місто, провайдер
Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Для поета рідна земля була святою, він так щиро ї любив! Але його житТєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "На нашій своїй землі". Та перед цими рядками є й інші: "На нашій славній Україні". З одного боку, Україна славна і наша, азіншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: не вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від іїї праці може не залишитися й "малого сліду". Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на Україні і що його "не пом'яне батько з сином". Навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості? На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Biciмнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні П, окраденую збудять... Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію "Мені однаково, чи буду..." зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію "Мені однаково, чи буду...", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "Мені однаково, чи буду.." У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо рoсійські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з Їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: ...Як Україну злії люде Присплять, лукаві, ї в огні п, окраденую, збудять... Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:
Птахів можна зустріти в будь-якому куточку земної кулі.
Я вважаю, що птахів треба берегти. По-перше, вони поїдають комах-шкідників. Згадаймо дятла, його ще називають "санітаром лісу". По-друге, птиці веселять нас своїм чарівним співом. По-третє, придивіться до них, якими різними вони є. У зоопарку ми можемо бачити багато видів, які живуть далеко за межами нашого краю. По-четверте, я не можу уявити природу без цих чудових створінь, вона була б дуже збіднілій.
Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Для поета рідна земля була святою, він так щиро ї любив! Але його житТєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "На нашій своїй землі". Та перед цими рядками є й інші: "На нашій славній Україні". З одного боку, Україна славна і наша, азіншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: не вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від іїї праці може не залишитися й "малого сліду". Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на Україні і що його "не пом'яне батько з сином". Навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості? На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Biciмнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні П, окраденую збудять... Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію "Мені однаково, чи буду..." зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію "Мені однаково, чи буду...", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "Мені однаково, чи буду.." У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо рoсійські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з Їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: ...Як Україну злії люде Присплять, лукаві, ї в огні п, окраденую, збудять... Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: