беру в руки невелику золотисту кулю і задумливо вдивляюся в неї. Я розглядаю давно знайомий малюнок, і мені здається, що Дід Мороз, у якого в руках величезний мішок з подарунками, весело підморгує мені. Я пильно вдивляюся в добродушне обличчя і згадую, як з’явилася у мене ця незвичайна куля. Три роки тому ми їздили в гості до друзів батьків на дачу. У дворі у них зростає невисока пухнаста ялинка.
Тридцять першого грудня ми всі разом наряджали її цукерками і мандаринами, бо в поспіху забули привезти ялинкові іграшки. І раптом дядько Володя, господар дачі, згадав, що на горищі лежить корзина з ялинковими іграшками, які купувала його бабуся. Він забрався на горище і вийшов на вулицю з кошиком. Чого тільки там не було! Клишоногий ведмідь, годинник, стрілки якого показували без п’яти дванадцять, дівчинка в хутряній шубці, морквина, огірок і багато іншого. Ми взялися наряджати ялинку цими іграшками. На самому дні кошика була золотиста куля з Дідом Морозом. Яскрава, блискуча. Я не могла відірвати від неї погляду. Дядя Володя помітив, як я дивлюся на кулю, і сказав: «Тримай, Ніка, вона твоя!» Скільки радості я отримала, взявши її в руки! Адже вона така чудова! Я відчула теплоту людей, які тримали її колись в руках.
Перш ніж повісити кулю на ялинку, я хочу запам’ятати цю мить, адже в ній так багато яскравих вражень, багато радості, сміху та чудового настрою.
Я хотіла б поділитися відкриттям теплої новорічної кулі з бабусею, нехай і вона подумає про щось приємне і згадає свою молодість. Передаючи кулю, я буду обережна, адже вона така тендітна, ніжна, вона так мені дорога. Ось так і слово радість. Вона зближує людей, піднімає настрій. Нехай куля прикрашає мою ялинку і радує всіх.
Мова. Навчатись їй так просто й одночасно так складно. Українська мова живе всередині нас. Навіть не вивчаючи її, без проблем розуміємо, бо це наша мова. Ми українці, і нам соромно не знати своєї власної мови, соромно не намагатись розвивати своє мовлення.
Так, українську мову ми вчимо в школі, але для справжнього володіння нею цього недостатньо, треба самотужки додатково займатись.
Необхідно багато читати. Читати вголос і про себе, читати не лише художню, а й публіцистичну літературу. Саме таким чином я покращую свій лексичний словниковий запас, вчусь володіти літературною мовою.
І чим більше я читаю, тим кращим, і я це помічаю, стає моє мовлення.
Але всі ці знання так і залишились би в теорії, якби я не спілкувався. Спілкуючись рідною мовою, я можу помітити свої власні помилки, виправити їх. Слухаючи своє мовлення, я помічаю, чого мені бракує, на що звернути увагу, з чим виникає найбільше проблем, де найбільше помилок.
Останнім часом у нас приділяють велику увагу українській мові. Ми частіше чуємо її — і по телебаченню, і по радіо, і навіть на вулиці. Завдяки телевізору та радіо ми, непомітно для самих себе, вивчаємо мову, вчимось розуміти її. До речі, диктори надають інформацію суто літературною мовою, враховуючи всі вимоги до її вимО
ви, і це для нас корисно. Отож, ще один засіб навчання мові — це телебачення та радіо. Я намагаюсь уважно слухати, запам’ятовувати, одним словом — навчатись.
Так, це складно. Процес пізнання дуже повільний, тут неможливо поспішати. Навчатись необхідно вдумливо, старанно, інакше найголовнішого можна не помітити.
Але я не боюся складнощів, невдач, адже я працюю, отже — розвиваюсь. Без мови немає жодної країни, а це значить, що я зобов’язаний знати свою мову, адже «мова — це щось далеко більше за механічний зв’язок між людьми, це відбиток свідомості людини — це прояв її».