1. Талант мужності і співчуття. (С. Васильченко завжди був шляхетною, інтелігентною людиною, відданою обов'язку. Пережив революцію і громадянську війну, писав твори про дітей, вчителів, про потяг народу до світлого життя та щастя. Неодноразово письменник підкреслював, що прагне писати твори "меншим розміром, більшим змістом". Тому саме новела стала улюбленим жанром письменника.) 2. Степан Васильченко - майстер малих жанрів прози. (С. Васильченко - майстер короткої новели та невеликої повісті, в основі яких лежить психологічний конфлікт. Умовно новели письменника можна поділити на такі групи: 1) життя села та його соціальні настрої; 2) школа, діти і вчителі; 3) трагедія народних талантів; 4) викриття імперіалістичної війни. Його проза відрізняється своєю щирістю, душевністю, доброзичливим гумором, тонким психологізмом, внутрішньою делікатністю. Головна ознака їх - бути гранично правдивими до життя.) 3. Повість "Талант" - твір про долю таланту з народу. (С. Васильченка завжди хвилювала тема талановитої людини з народу. Головною проблемою повісті "Талант" є трагічна доля народних талантів, а саме талант Тетяни - співачки - і трагізм її долі в тогочасному суспільстві. Смерть героїні повісті - це звинувачення суспільства. У письменника болить душа, що талановита українська молодь зростала у неуцтві і темряві, не маючи доступу до освіти і культури.) III. Степан Васильченко - класик нашої літератури. (Поезія оповідань письменника в їхній людяності, стислості, емоційності, душевності. Його твори сповнені віри в завтрашній день України, яку письменник дуже любив.)
«Найбільше щастя в житті - це впевненість, що тебе люблять». Ст. Гюго Жодна людина не зможе жити без любові, взаєморозуміння і підтримки. Йому необхідно бути комусь потрібним, необхідно, щоб у нього вірили. Тільки за до віри і турботи він стане по-справжньому щасливою. Самий близький моєму серцю людина - бабуся. Вона замінила мені всіх, вона й була для мене всім, нікого і ніколи я не любила сильніше, ніж її. Як боляче усвідомлювати, я більше ніколи не побачу її ласкаву усмішку, не закопаюсь особою в пухнасті русяве волосся. І хоча моєї бабусі немає в живих, вона завжди буде незримо зі мною: в думках, вчинках, спогадах. Подумки повертаючись у дитинство, я мимоволі згадую ту безмежну ніжність, ту любов, що вона мені дарувала. В моїй пам'яті назавжди закарбувався її образ: блакитні очі, поверх яких, майже на кінчику носа, влаштувалися яскраво - зелені окуляри, розпатлане волосся, натруджені руки, а ще синє плаття в білий горох. Коли бабуся посміхалася, в куточках губ і на щоках з'являлися дуже милі ямочки. Я була готова на все, лише б побачити її щиру посмішку. Коли я була маленькою, бабуся читала мені казки, оповідання, вірші. Вона завжди вчила бачити красу в навколишньому світі, бути працьовитою, з повагою ставитися до людей, до навчання, з любов'ю і фантазією готуватися до уроків. Ми часто з нею грали в настільні ігри, ходили в цирк, в музеї. Самим запам'ятовується подією в моєму житті став похід з бабусею на ярмарок. Як зараз пам'ятаю, кругом веселощі, невгамовна дітвора з усіх ніг носиться між наметами, продавці, веселими віршиками, та примовками заманюють покупців. Бабуся сміялася, і від цього на душі ставало трішки тепліше. А потім ми під гітару співали пісні. Вона співала весело, задерикувато, вкладаючи всю свою душу, говорила: «Хто пісні співає того хворість не бере». На ярмарку ми купили ляльку, тряпочную, нічим не примітне. Коли моє серце охоплює смуток, мені достатньо взяти її в руки, згадати цей чудовий, повний чарівництва день, і я знову посміхаюся. З бабусею ми часто виїжджали на природу. Вийдеш з електрички, спустишся до річки, подивишся на навколишню красу - серце співає! Прокидаючись вранці, бабуся казала: «Геть нудьгу! Геть хвороби! Займатися фізкультурою буду я!» В такі хвилини вона схожа на сирливу дівчисько, така смішна і пустотлива, коли , роблячи зарядку охає, але не зупиняється. Заряджала бабуся оптимізмом всіх. Дуже подобався її дзвінкий, ручейковий сміх, ясний розум, гумор, любов до життя, до людей. Вона горда, ніжна, трудолюбива, прониклива і терпляча. Бабуся завжди вражала мене нестримною тягою до життя, прагненням зробити його яскравішим, цікавішим, повніше. Вона завжди говорила: « Життя - безцінний дар, даний нам згори. Ми живемо лише раз, тому треба дорожити кожною хвилиною, секундою свого існування. Протягом часу немає нічого схожого, все змінюється і не може
крч не пиши это Домашние задания!