"Сонце сходить,то й ніч близенько"-казала моя бабуся колись мені,коли я була маленька і це було у неї в селі.Я завжди її любили,а ці ніжні бабусині слова завжди згадувалися у мої голові,як найкращі спогади дитинства.
У мене народилася донька.Зараз їй 5 рочків.
-Доню,час лягати спати!-промовила я
-Мамо,я не хочу
-Сонце сходить,то і місяць близенько-промовила я
-Мамо,а сонечко теж рано лягає спати?
-Доню,так...Воно завтра раненько встане і буде будити усіх людей своїм світлим волоссям.
-Добре,мамо.До браніч.
-До браніч,сонечко.
Вмить ці слова стали не тільки мені близькими,а й моїй доньці.Колись вона їх також згадає.
Людям з давніх-давен відома свята істина - до ближньому. Благодійність, доброчинність притаманна людям
Не говори про Доброчинність , коли ти сам нею не сяєш,
Коли у радощах витаєш, забувши про чужу біду.
Бо Доброчинність не тільки те, що обіймає тепле слово,
В цім почутті така основа, яка з глибин душі росте.
Людське життя... Неповторне і звичне, радісне і сумне, сповнене глибоких переживань, солодке, як мед, і гірке, як полин.
Люди, їх мільйони... Всі вони зовсім різні і чимось неповторні. Вони, мов ті зорі на небі, що горять своєрідним світлом.
Так, життя кожної людини–це стежина, встелена жовтогарячими чорнобривцями, духмяними вишеньками, стежина з червоними і чорними кольорами, як у пісні „червоне - то любов, а чорне - то журба”...
А й справді, кожне життя здається нам якоюсь дивовижною квіткою, яка вранці вмивається росою, зустрічаючи новий день, ніжно руки – пелюстки до сонця, щоб захистило її від усього злого й недоброго, а ввечері тихо й сумовито складає свою голівку до матері – землі, сподіваючись наступного дня побачити цей світ кращим.
Та іноді зустрічаються люди, яким не байдужа доля інших. Вони є життєрадісними і, зазвичай, обирають професії, які служать людям. Це вчителі, лікарі, психологи...
Тому, кожна людина, яка гідна цього звання повинна допомагати іншим
Людське життя коротке і дається воно тільки раз. І кожному потрібно намагатися прожити його так, щоб не було соромно за марно прожиті роки.
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
Джерело: https://dovidka.biz.ua/tvoyi-listi-zavzhdi-pahnut-ziv-yalimi-troyandami-analiz