Кожного дня люди роблять добрі вчинки, і лише деякі з таких вчинків вважаються героїчними. Наприклад, перевести стареньку бабусю або сліпу людину через вулицю – це добрий вчинок, але не подвиг. А от врятувати людину під час пожежі – вчинок, безумовно, героїчний. Де ж полягає межа між добрим вчинком і героїчним? На мій погляд, добрий вчинок буде героїчним, коли людина, що робить цей вчинок, сама ризикує. Рятуючи того, хто тоне, можна потонути і самому, а виносячи людей з палаючого будинку, ризикуєш отримати опіки, а то й загинути. Саме тому рятувальників і пожежників називають людьми героїчних професій. Під час Другої Світової війни деякі люди ризикували і ховали у себе єврейських дітей або поранених бійців, хоча за це могли бути розстріляними разом зі своїми родинами. Тому коли люди, незважаючи на ризик, роблять такі вчинки, можуть називатися героями. Для мене особисто, героєм є та людина, яка пожертвувала чимось важливим або навіть власним життям заради когось або чогось.
Герої – це люди, які творять добро і заслуговують поваги. Є заслужені герої, визнані урядом і відомі на весь світ, а є герої, про яких ми навіть не чули, і вони тихо продовжують жити в нині.
На мою думку, героями Сучасної України є учасники АТО, безпосередньо Небесна Сотня. Це хоробрі хлопці та дівчата, які без сумнівів пішли обороняти наш з вами спокій.
Тисячи добровольців покинули рідні домівки в пошуках справедливості та миру. Саме вони, не змикаючі очі, обороняють державні кордони. Дякуючи їм наше небо є мирним та чистим.
Висловлюючи подяку, відсилаючі до них листи підтримки, мрій про щасливе майбутне нашої країни, ми доказуємо Борцям що їх подвиги помічені та важливі. Слава Україні!
Объяснение:
Журналіст: Добрий День, Миколо Павлович! Дуже вдячна за те, що ви згодились дати невеличке інтерв’ю. Я не буду торкатися вашої політичної кар’єри та професійної діяльності, а запропоную лише декілька запитань, відповіді на які дуже цікавлять ваших, Микола Павлович, прихильників. Тож, перше питання: Які міста, зокрема, в нашій країні Вам найбільше подобаються?
М. П.: Як-то кажуть: «Там, де я ще не був». Місто, яке мені подобається з самого дитинства – це Київ. А ще мені подобаються невеличкі українські міста, перебуваючи в яких я отримую душевний покій та дійсно відпочиваю.
Журналіст: Яку кухню любите?
М. П.: Звісно, рідну, українську! Особливо борщ та вареники з вишнями.
Журналіст: Хто ж, на Вашу думку, кращий кухар – чоловік чи жінка?
М. П.: Це вже доведено часом, що чоловік. Бо перетворити приготування їжі на мистецтво може лише чоловік. За винятком сім’ї. Але для щоденного приготування їжі – це все ж таки жінка. Лише жінки, за що ми їм дякуємо, готові витримати усю цю буденність. Це ж можна з голоду померти, якщо чоловік буде готувати! Спробуйте самі… (Микола Павлович сміється).
Журналіст: Вас, Миколо Павлович, називають епатажною особистістю. А який Ви з друзями, зокрема у сім’ї?
М. П.: Я не вважаю себе епатажною людиною. Та, на мій жаль, я ніколи не був і романтиком. Квіти дружині не часто дарую, та іноді намагаюсь зробити якусь приємну романтичну несподіванку.
Журналіст: Чи збігаються Ваші з дружиною погляди на виховання сина?
М. П.: Повністю збігаються. Але моя участь у цьому важливому процесі мізерна через брак часу. Уявляєте, він іноді може видати таке, що диву даєшся, наприклад, «не порушуйте мої конституційні права!».
Журналіст: Що Вам подобається, а що не подобається в людях?
М. П.: Найбільше мені не подобається чванство. Коли людина некомпетентна, немудра, або ще гірше – зовсім тупа – це найбільше мені не подобається. Причому це не тільки неприйняття моральне і психічне, а навіть фізичне. Але я ненавиджу цих людей без жодної агресії ззовні.
Журналіст: Яка література Вам подобається?
М. П.: Найбільш усього – класичні українські і російські літературні твори та поезії.
Журналіст: Скількома мовами ви розмовляєте?
М. П.: Українською, російською, польською, інколи англійською. Італійську мову, на відміну від англійської, знаю набагато краще, але користуюсь нею дуже рідко.
Журналіст: А яка музика грає у Вас в машині?
М. П.: Віддаю перевагу сучасній легкій естрадній музиці та класичним творам, знову ж, у сучасній обробці. Така музика не відволікає від дороги.
Журналіст: А як Ви вирішуєте життєві труднощі?
М. П.: Частіш усього залишаюся один на один з собою. Це дурниці, коли кажуть – розкажи, поділися, зніми тягар і тобі полегшає. Мені від цього не стає легше. Я дивлюся телевізор, слухаю музику або надаю перевагу повному абстрагуванню. І рішення приходить само собою.
Журналіст: Які у вас, Миколо Павлович, плани на найближче майбутнє?
М. П.: Великих планів не має, а маленькі ви побачите самі, бо я завжди на виду.
Журналіст: Дуже Вам дякую за цю цікаву розмову. Успіхів Вам і до побачення.
М. П.: І Вам і і до побачення!