Картина «Запорожець» Антона Монастирського: опис зовнішності козака-запорожця
Коли я розглядаю репродукцію картини А. Монастирського «Запорожець», мене переповнюють піднесені, патріотичні почуття, наче я дивлюся в саме обличчя України. Сильний, мужній козак, якого зобразив автор, є уособленням справжнього борця за волю народу. З першого погляду зрозуміло, що цей хоробрий чоловік пережив багато боїв. Про це свідчать його похмурі очі, густі навислі брови, довгі вуса, смагляве, обвітрене обличчя зі зморшками та міцна постава.
Розумний погляд, спрямований перед собою, сповнений роздумами про долю рідної Батьківщини. Саме так виглядає справжній козак: оселедець на голові, орлиний ніс із горбиком, сильні руки, що тримають шаблю. Вбрання цього вольового чоловіка просторе й зручне: біла сорочка, темно-коричнева кирея, жупан, широкий пояс, штани-шаровари.
Картину «Запорожець» зображено насиченими фарбами. Переважним кольором є червоний, який є символом непокірності та боротьби. Така колірна гама підкреслює глибину й складність роздумів героя картини.
Вочевидь, козак-запорожець був безпосереднім учасником видатних подій з історії українського народу, захищаючи рідну землю від ляхів та басурманів. Ця людина бачила все: і біль поразки, і радість перемоги. Її неможливо злякати нічим, адже вона неодноразово дивилася в обличчя смерті. Напевно, за свій вік козак поховав багато загиблих у боях побратимів та й сам без вагань готовий віддати життя за краще майбутнє свого народу, його волю та добробут.
Щастя – це максимально суб’єктивне почуття і у кожної людини шлях до нього є різним. Для когось щастя бути з рідними, бути багатим або просто займатися улюбленою справою. Мене ж щасливим робить сам процес життя.
Мені здається, що обирати головну ціль для свого життя і весь час про неї мріяти не дуже ефективно, адже коли мрії збуваються, люди часто розчаровуються, адже головної цілі вони вже досягли і тепер не знають, що ж їм робити далі. Натомість я намагаюсь насолоджуватися простими дрібницями, які змушують мене посміхнутися. Це може бути приязний пес на вулиці, гарна оцінка, смачна вечеря. Це все здається рутиною, але якщо подивитися уважніше, то саме ця рутина і складає більшість нашого життя. Саме тому дуже важливо навчитися радіти простим речам, адже вони завжди поруч і можуть з’явитися в будь-яку хвилину. Мабуть, кожен з нас хоч раз в житті потрапляв у ситуацію, коли він був засмучений, але один дружній жарт чи смішна картинка в інтернеті кардинально змінювали настрій. Це є гарним прикладом того, що почуття щастя можна отримати від будь-чого. Звичайно, усі люди різні й інтереси у всіх також різні. Наприклад, я люблю кататися на велосипеді та почуття швидкості робить мене щасливим, а ось мій друг Максим гарно грає на барабанах і стає дуже щасливим, коли має можливість виступити перед публікою.
Отже, щастя оточує нас всюди, проте не варто зациклюватися на тому, де ж його знайти, а слід просто насолоджуватися життям і щастя саме до вас прийде.
Українська земля породила багатьох письменників і поетів, які не тільки збагатили нашу літературу, але й уславили її серед інших літератур світу. Одне з найвеличніших імен серед них — ім'я Лесі Українки.
Доля не була поблажливою до неї. Захворівши в дитинстві, поетеса змушена була все життя долати тяжку недугу, вести, за її словами, "тридцятилітню війну" з хворобою. Коротким було її життя — лише 42 роки прожила вона. Не судилося їй особистого щастя, палкого взаємного кохання, щастя материнства. Не стала, як мріяла, піаністкою, знівечена хворобою рука не слухалася, але за всі страждання і втрати Леся Українка була обдарована Богом великим поетичним талантом, який вона віддала Україні, своєму народові. Найпершою, найвірнішою і найглибшою любов'ю Лесі Українки була її рідна земля — Україна. І той куточок України, де вона народилася, де пройшло її дитинство, — Волинь, Поділля.
Леся Українка змушена була часто подорожувати. Як перелітні птахи, відчувши наближення зими, збираються у вирій, так і вона, змучена нападами хвороби, покидала Україну, спершу ненадовго, а потім усе частіше й частіше. Наприкінці життя оселилася в Грузії, приїжджаючи в Україну лише в гості. Але де б не була поетеса, — думками вона завжди линула в Україну. Про це — численні її поезії, згадки про милу рідну країну з її чудовими краєвидами — розкішними правічними лісами, голубими озерами — навіяв дим, шо увірвався у відчинене вікно вагона, коли поетеса подорожувала до Італії. Дим чужини був гіркий, чадний. А як солодко пахнув він удома — дим багаття, домашнього вогнища.