Останнім часом я помітила, що мої однокласники мало звертають увагу на добрі чи погані вчинки наших однолітків. Та стався один випадок, який змусив і мене, і моїх ровесників замислитися над тим, що сталося. Я відвідую заняття школи карате. Стало відомо, що Ігор П. із нашої групи дуже сильно вдарив дівчинку — однокласницю. Ми знали, що за Ігорем давно закріпилася слава першого бешкетника в школі. Але щоб ось так... Тренер довго розмовляв із батьками Ігоря й дівчинки, а потім було прийняте рішення. На одне з тренувань прийшли батьки обох сторін. Ми вишикувалися в дві шеренги. Ігор роздягнувся до пояса й пройшов через наш стрій, а ми, доторкаючись до нього своїми поясами, висловлювали своє обурення. Ігор плакав. Йому не було боляче, він плакав від сорому за свій вчинок. Далі він підійшов і вибачився перед усіма: перед дівчинкою, її батьками, своїми батьками, перед тренером, і перед кожним із нас. Я думаю, що це буде йому уроком на все життя. Ігор після цього дуже змінився, навіть сам став зупиняти бешкетників, які негідно поводили себе в школі.
Час біжить, немов пісок крізь пальці. Хтось скаже що воно подібне до води, але це не так. Час - це особа на воді ... це пісок, тонкою цівкою біжить з долонь, складених ківшиком. Щось іде безповоротно, а якісь піщинки залишаються на руках. Їх прийнято називати спогадами. Іноді в піску попадаються маленькі гладкі камінці. Іноді це бурштин, іноді - галька. Кожен такий камінчик, яким би він не був, безцінний, якщо він залишився в руках. Але це буває рідко. Найчастіше залишаються саме піщинки. А камінці ... вони на мить застрягають, а потім прослизаються крізь невелику щілину між долонями. Більше їх не вдасться знайти. Будь це шматочок бурштину або ж звичайний камінчик. Але, якщо вже щось окрім піску і залишається в руках, то це саме галька, а не дорогоцінний бурштин. Ми встаємо, і гидливо обтрушувати руки від прилиплих камінчиків. Непоказних і некрасивих. Ми копаємося в білосніжному піску в пошуках того маленького шматочка бурштину. І не знаходимо. Так само і в житті. Те ж і з людьми. Ти потримав шматочок бурштину в руках, але він вислизнув від тебе. Ти не зміг утримати. Йому не було за що зачепитися. З тобою залишився негарний камінчик, і ти струсив його з долоні. Як сміття. Це зламало його життя. А ти пройшов мимо, не помітивши. Пішов шукати в безкрайніх дюнах життя свій шматочок бурштину. Який вже давно належить іншому. Для них ти теж звичайний камінчик-липучка, що так охоче пристає до мокрої шкірі. Пізніше, коли ти сам загубишся серед пісків, тобі знову зустрінеться той камінчик. Але тепер це вже не даремна галька. В чужих руках він перетворився на дорогоцінний камінь. Бажаний бурштин. Він буде дивитися на тебе і не дізнаватися. Для нього ти колись був сяючим, немов сонце, і твої очі були подібні морю, а тепер ... піщинка. Одна з мільярдів. Що тоді тобі залишиться? Нічого. Шукати далі і намагатися не помилитися. Можливо, десь у піску є ще один шматочок бурштину! Пісок, пісок, пісок і незліченні спогади, але більше жодного камінчика. Тільки сірий пил, сочилася крізь складені ківшиком руки, і бруд на долонях ...
Я відвідую заняття школи карате. Стало відомо, що Ігор П. із нашої групи дуже сильно вдарив дівчинку — однокласницю. Ми знали, що за Ігорем давно закріпилася слава першого бешкетника в школі. Але щоб ось так... Тренер довго розмовляв із батьками Ігоря й дівчинки, а потім було прийняте рішення.
На одне з тренувань прийшли батьки обох сторін. Ми вишикувалися в дві шеренги. Ігор роздягнувся до пояса й пройшов через наш стрій, а ми, доторкаючись до нього своїми поясами, висловлювали своє обурення. Ігор плакав. Йому не було боляче, він плакав від сорому за свій вчинок. Далі він підійшов і вибачився перед усіма: перед дівчинкою, її батьками, своїми батьками, перед тренером, і перед кожним із нас. Я думаю, що це буде йому уроком на все життя. Ігор після цього дуже змінився, навіть сам став зупиняти бешкетників, які негідно поводили себе в школі.