Після довгого зимового сну прокинулася чарівна природа. І я зрозуміла, що весна прийшла в мій рідний край.
Повітря стало таке тепле. Небо одягнуло блакитне платтячко. А на ньому золота корона-сонце. І його блискучі промені оживили все: землю, дерева, кущі. На деревах з'явилося зелене листячко. На землі буяє свіжа трава. У лісі прокинулися звірі від довгого відпочинку. Розтанув сніг, лід, на землі з'явилися перші підсніжники.В гаю було чути спів солов'їв та інших птахів.
Я гадаю, що весна дійсно чарівниця. Начарувала таку гарну красу! Особливо квіти - підсніжники.
Мова – це духовна скарбниця нації, її серце, словом людина може передати найпотаємніше, свої мрії, бажання, сподівання, надії… Але чи замислюємося ми над всією значущістю цієї скарбниці, і тим, що саме по ній сприймають народ, його звичаї, традиції? На мою думку, українська мова – відображення нашої національної культури, адже вона пройшла крізь всі заборони разом із народом, який, нажаль, тепер цурається її, показуючи неповагу, перед усім до самого себе.
Прикладом того, що саме у слові культурна сила народу є те, що наша мова мала складний шлях розвитку і численні заборони з приводу її признання. Проте українці об’єднувалися і робили все, аби їхнє слово вдосконалювалося та передавалося нащадкам з покоління в покоління. Саме таким чином до нашого часу дійшли культура,досвід, мудрість, звичаї пращурів, бо вони занесли до мовної скарбниці все те, чим маємо пишатися зараз ми. Чи була б Україна відома, якби не мова, котрою писали свої невмирущі твори найвизначніші письменники та поети, такі, як Шевченко, Франко, Леся Українка, Котляревський. Я гадаю, що ні, адже саме по цих людях знає Україну світ. Тож слово – криниця з якої ми черпаємо розумі красу наших традицій, по яких можна побачити культуру нації.
Іншим прикладом того, що мова є відображенням народу є його ставлення до рідного слова. Нажаль, у сучасні часи більшість людей, які проживають на теренах України, спілкується таким – собі суржиком, тобто змішують іноземні слова з українськими, або ж взагалі говорять російською, бо державної мови цураються і вважають її не престижною. Особисто я знаю тільки кількох осіб,котрі не зважають на ці нові тенденції мовлення. Інші ж на запитання чому ти не розмовляєш рідною мовою сміються в лице та кажуть, що це не модно. Я не схвалюю такого ставлення, бо мова – це багатство, послане народу Богом і не можна відмовлятися від неї, як роблять це люди в нашій країні. Це загрожує занепаду і зміні слів, формованих в продовж віків. Олесь Гончар казав: «Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може викликати поваги до себе», і це дійсно так, адже люди, що не мають поваги до духовної скарбниці свого народу, є духовно убогими. Я сподіваюся, що українці зрозуміють це, бо мова – обличчя нації, її культури, тож якщо ми хочемо, щоб Україну поважали інші, то маємо навчитися шанувати своє слово і насамперед себе.
Отже, мова – це відображення нашої національної культури, бо вона показала через що пройшов наш народ, вистояла всі заборони, як переконливо свідчать про це наведені епізоди та приклад з власного життя.