Я хочу щоб усі люди нашої планети були щасливі. завтрашній день я хочу щоб був насичений любов*ю, радістю, дитячим сміхом. я хочу прокинутися у країні без війни, без важко хворих дітей, без дітей сиріт або тих, які немають даху над головою. я хочу щоб уся малеча яка перебуває у дитячих будинках залишилася з своїми батьками, щоб ті діти які були важко хворі, а батьки немали коштів для лікування-назавжди видужали та залишилися щасливими. також я думаю ніхто нехотів би щоб усі проблеми вирішувалися завдяки грошам
Укиєві на площі перед софійським собором – гірка із сірих гранітних брил, на якій напис: «богдан хмельницький. 1888». на вершині гірки – бронзовий кінь, раптово зупинений вершником у момент стрімкого руху. навіть у житті не часто помітиш таку мить. – здибленого розпашілого скакуна. а тут усе в бронзі до найменших деталей. і так правдиво, що ніби чуєш іржання коня, удар копит об камінь, окрик вершника. ця скульптура, здається, завжди стояла на площі, де 23 грудня 1648 року кияни зустрічали богдана й очолюване ним козацьке військо після перемоги під пилявцями. однак народжувався монумент у муках і непорозуміннях. автор шедевра — видатний скульптор xix століття, білорус за походженням, михайло микешин. на запрошення вчених — ініціаторів спорудження монумента, він прибув з петербурга й почав працювати над проектом, враховуючи побажання знавців української старовини. історик володимир антонович знайомив мике-шина з різними портретами богдана хмельницького, зразками військового одягу, зброї того часу. кінь мав бути саме такий, на якому їздив хмельницький: витривалий, маневрений, безвідмовний у битві і відданий своєму господареві. за розпорядженням козачого генерала коней приводили для моделювання в майстерню скульптора. проект був схвалений київським ініціативним комітетом, але уряд відмовився не тільки покрити заплановані витрати, а й виділити з державної казни бронзу на монумент. та ніщо не могло зупинити микешина й ініціаторів цієї патріотичної справи. спорудження пам’ятника богданові хмельницькому стало всенародною справою. у січні 1870 року розпочали добровільний збір коштів. жертвували найбідніші — селяни, ремісники, солдати, робітники, службовці. але зібраних коштів було замало. задля зменшення витрат скульптор відмовився від ідних композицій на постаменті. бронзу одержали з переробленого металобрухту, який діставали з великими труднощами. та влада постійно ставила перепони: микешина виселили з будинку, за доносами наклали арешт на майно. але і в таких складних умовах митець продовжував самовіддано працювати. через три роки скульптуру нарешті відлили. це був довершений мистецький твір. скульптору в таких скрутних умовах не лише його талант, а й наполегливість та сила волі. він черпав натхнення не з нагород і титулів, а з власного переконання в необхідності розпочатої справи. встановлення пам’ятника розтягнулося на вісім років. були проблеми з його перевезенням з петербурга до києва, збереженням, пошуком місця встановлення. і все ж настав довгоочікуваний день. на софійській площі віднині височів пам’ятник богданові хмельницькому. не запросили на відкриття тільки його творця михайла микешина: так чиновники поквиталися зі славетним митцем.
