1. Не ламати гілля у лісах (краще сухе гілля збирати на землі)
2. Не кидати сміття на галявинах.
3. Не смітити в лісах, тому що це шкодить довкіллю.
4. Не розпалювати вогнище біля сухих дерев, обгороджувати вогнище камінням .
5. Не шкодити природі .
6. Не ловити диких звірів.
7. Не залишати горюче вогнище (краще дочекатися, або потушити його)
8. Збирати сміття, та викидати в урну, або забирати з собою
9. Зрізати гілля, яке мішає добре та весело проводити час
10. Бути охайними та піднімати за собою сміття.
Зараз Україна – незалежна держава. І вона, звісно, повинна мати свою мову, повинна відродити її з розумом, повагою, відродити культуру, не поспіхом та указами, а серцем і бажанням людей, щоб ми щиро могли повторити за А. Малишком: Буду я навчатись мови золотої У трави-веснянки, у гори крутої, В потічка веселого, що постане річкою, В пагінця зеленого, що зросте смерічкою. Адже мова народна – це золотий запас душі народу, з якого ми виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися й пишатися рідним краєм, повторюючи слова М. Рильського: * Мужай, прекрасна наша мово, * Серед прекрасних братніх мов. * Мово моя українська! * Мова – то душа народна! * Ти постаєш в ясній обнові. * Як пісня, линеш, рідне слово. * Ти наше диво калинове, кохана, материнська мова! * Д. Білоус Слово надто багато означає в житті. Як відомо, воно може впливати на долю, воно вмить змінює настрій, робить людину щасливою або розгубленою. Прикро, коли чуєш, як часом, люди спотворюють нашу мову такими словами, яких не знайдеш у жодному із словників. Чи то нехтуючи, чи то не знаючи мови. Слушно згадати слова М. Рильського: * Як парость виноградної лози, * Плекайте мову. * Пильно й ненастанно. * Політь бур’ян. * Чистіша від сльози * Вона хай буде! Калиновою, солов’їною називають українські поети нашу мову. Кожен поет ‘ по-своєму, але водночас щиро, із синівською любов’ю звеличує рідну мову. Ось як В. Сосюра захоплюється мовою: * Віддав я серце недарма. * Без мови рідної, юначе, * Й народу нашого нема. Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона має володіти, звичайно, рідною мовою. 1 це не тільки тому, що цією мовою користується повсякденно, а й тому, що рідна мова – це невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найніжніші струни людської душі. Українська мова нараховує близько 360 тисяч слів, нею розмовляють 48 мільйонів чоловік. Мова рідна, як море, – безконечна, могутня, котить свої лексикони, яким немає кінця-краю. В рідній українській мові таїться мудрість віків і пам’ять тисячоліть. У ній ми чуємо зойки і відчаї матерів у годину лиху, переможний гук воїнів-хлопців у побідну годину; в ній – пісня дівочого серця в коханні. У мові мого народу – його щирість, радощі й печалі, його труд і піт, кров і сміх, безсмертя його. А як тішить серце гумористичне слово мого народу. Тоді здається, що саме українське слово і є найдужчим і найбагатшим, бо словом іншої мови так не скажеш. Тому-то слово українське є і захистом, і гордістю, і розрадою в годину смутку. А яке слово українське вагоме в годину гніву, воно тоді гримить та клекоче, як блискавка. А ніжне слово «коханашроймає серце, манить своєю лагідністю та ласкавістю, здається, що ти після такого слова сказаного власне тобі, – найкраща, найщасливіша людина на світі. Воно повертає тебе прибудь -якому настрої до життя, до діяння. С. Плачинда писав: «Єдина печаль проймає, що не вистачить життя пере тій мовний океан. Бо ти є Вічність. Ти є Правда, Добро і Краса народу нашого».