Я слухаю джмелика Як приємно лежати в траві та слухати, що відбувається довкола. Ось далеко промчало авто. Десь угорі на дереві обізвалася синичка: цінь-цінь! Ніби каже: «Поглянь, я тут!» У траві, якщо лежати й уважно її розглядати, можна побачити безліч різних комашок, жучків, маленьких метеликів. Та раптом серед мовчазного трав'яного населення я почув дивний звук. Спершу подумав, що то десь далеко у високостях літак летить собі. Аж ні, це десь поруч! Роззираюсь і завмираю від несподіванки, бо прямо переді мною сів на квітку джмелик. Він був ще невеличким, я подумав, мабуть, він перший раз вилетів знайомитися зі світом. Джмелик був так близько, що я мав нагоду роздивитися його з усіх боків. Він був такий собі — «качок» — товстенький, серйозний, діловий. Чорні лапки миттю ніби прилипали до пелюсток квіток. Чорні оченята поблискували на його голові, а вусики-антени щось вишукували в просторі. І звичайно ж, дуже красиве волохате вбрання в чорну та жовту смужечку. Мені здалося, що джмелик насолоджувався своїм приглушеним дзижчанням і продовжував вкотре перелітати з квітки на квітку. А може, він співав пісню й був вдячний мені як слухачеві. Я лежав у траві і слухав джмелика.
З народженням кожної людини формується суспільство. Іноді воно доброзичливе і співчутливе, та, частіше, сурове і несправедливе. Можна довго говорити: "В який жорстокий час ми живемо", а самому, потрапивши в цей бурхливий потік жадібності, суровості, злості - стати таким же. Так було завжди, і завжди так буде. Адже не дарма говориться в народі "з ким поведешся - того й наберешся". Та чи всі змиряються? Чи всі погоджуються і пливуть за течією життя? О, як же я надіюся, що ні! Людина сама обирає свій шлях. Одні, опустивши голову, обирають змиритися і йдуть за долею в потоці з усима, не маючи ні сил, ні бажання щось змінити. Другі - гордовито тримають свою голову, але теж пливуть за цим брудним потоком. Вони вважають себе гідними лідерами - та не міняють нічого. Якось мені довелося чути одну історію, про трьох хворих людей. Коли лікар підтвердив їхні смертельні діагнози: один - тихенько ліг на ліжко, повернувся до стіни, та й заплакав; другий - сів на стільця і тільки твердив: "Щось робити Треба щось робити..."; а третій - в думках молився Богу і пішов за лікарем, намагаючись з’ясувати, чи є якесь можливе лікування. Закінчилася історія тим, що перший, лежачи обличчям до стіни, так і помер до кінця тижня. Другий, наче, щось і хотів зробити, але не зробив. Чекала його смерть через місяць. Третій теж помер, але прожив, зі своєю сім’єю, ще 10 років. Тож вірю я, що є люди, які незважаючи на труднощі, мають сили духу та волі, протистояти зрадам, злу, байдужості і, навіть, смерті, як в тій історії про трьох смертельно хворих.
Як приємно лежати в траві та слухати, що відбувається довкола. Ось далеко промчало авто. Десь угорі на дереві обізвалася синичка: цінь-цінь! Ніби каже: «Поглянь, я тут!» У траві, якщо лежати й уважно її розглядати, можна побачити безліч різних комашок, жучків, маленьких метеликів. Та раптом серед мовчазного трав'яного населення я почув дивний звук. Спершу подумав, що то десь далеко у високостях літак летить собі. Аж ні, це десь поруч! Роззираюсь і завмираю від несподіванки, бо прямо переді мною сів на квітку джмелик. Він був ще невеличким, я подумав, мабуть, він перший раз вилетів знайомитися зі світом. Джмелик був так близько, що я мав нагоду роздивитися його з усіх боків. Він був такий собі — «качок» — товстенький, серйозний, діловий. Чорні лапки миттю ніби прилипали до пелюсток квіток. Чорні оченята поблискували на його голові, а вусики-антени щось вишукували в просторі. І звичайно ж, дуже красиве волохате вбрання в чорну та жовту смужечку. Мені здалося, що джмелик насолоджувався своїм приглушеним дзижчанням і продовжував вкотре перелітати з квітки на квітку. А може, він співав пісню й був вдячний мені як слухачеві.
Я лежав у траві і слухав джмелика.