По сивих водах небес плив місяць. Наче обгорнутий блискучою фольгою, він розливав по нічному небу хвилі м'якого проміння, і тихо слав холодне світло донизу, й під тим широким і байдужим усміхом усе набрало якихось легких і неначе нереальних обрисів. Полегшали будинки, здавалися не такими громіздкими; обличчя людей стали вродливіші й таємничіші; гілля дерев, опушене молоденьким листям, особливо переблискувало й пахло. Мовчазна і велична стояла Софія — у місячному промінні рівно, спокійно світились її бані.
Ішов по нічних, безлюдних вулицях... Місяць у небі побільшав і пояснішав, безмежні потоки блідого світла затопили місто. І місто стало тихе, замислене, вродливе якоюсь особливою весняною вродою. Ще ясніше й величніше світилися бані Софії, її споруда наче була символом єднання цього прекрасного світу, цієї весни з голубим єднанням ночі, з поодинокими мерехтливими зорями
Зорями небо героя вітало, квітами й піснею стріла земля
Роса блищить на сонці - чисте срібло (М. Коцюбинський).
Поглянув я на ягнята — не мої ягнята (Т. Шевченко);
Любіть красу своєї мови, звучання слів і запах слів: це квітка ніжна і чудова коханих батьківських степів (А. Малишко)
Бачу здалека: хвиля іскриста грає вільно по синьому морі
Ніч прозора, безшумна, тепла; ніби оксамитом огортає людину м’яке степове повітря.
Темная діброва стихла і мовчить; листя пожовтіле з дерева летить (Я. Щоголів).
Сонце гріє, вітер віє з поля на долину; над водою гне з вербою червону калину (Т. Шевченко)