Коли я був маленьким ми з мамою були у селі. Вона повела мене помилуватися природою. Спочатку ми йшли дубовою посадкою.Потім я побачив білу поляну.Я підбіг ближче і поринув у щось пухнасте і м"яке.То були кульбабки.Я нахилився подивитися на квіточки ближче.В них були шапочки з легких пушинок. Тоді дмухнув вітерець і вони полетіли .Як же це було красиво!Нас вкрило неначе снігом серед літнього лугу. Ми ще довго гралися дмухаючи один на одного.Той кульбабковий пух лоскотав мене і мені було смішно та радісно.
Люди думають, що вдарити чи вбити можна лише кулаком чи зброєю, але усі ми забули про слово, яке, по суті, теж є певною зброєю. Інколи, словом можна вдарити сильніше і болючіше, аніж кулаком. Ми говоримо одне одному багато болісних слів і, навіть не задумуємось, що робимо близьким людям (і не тільки близьким) боляче. Ми визнаємо помилку та йдемо вибачатись. Але чи досить лише нашого бажання вибачитись перед цією людиною? Звичайно, що ні. Слово не горобець:вилетить - не спіймаєш. І це золоті, влучні слова. Адже, кажучи якісь образливі слова, ми робимо боляче іншим, шкодимо їм. Від таких слів, в душі людини залишається велика рана. І, повірте, вона не загоюється лише від наших вибачень. Можливо, з часом вона зменшиться. Але ж слід залишиться. Рана від слова не загоюється і нам потрібно пам'ятати про це кожен раз, коли ми хочемо сказати близькій людині щось болюче. Бережіть близьких, бо вони в нас найрідніші. Колись вони помруть і нам вже не буде перед ким просити пробачення за свої помилки...
Спочатку ми йшли дубовою посадкою.Потім я побачив білу поляну.Я підбіг ближче і поринув у щось пухнасте і м"яке.То були кульбабки.Я нахилився подивитися на квіточки ближче.В них були шапочки з легких пушинок. Тоді дмухнув вітерець і вони полетіли .Як же це було красиво!Нас вкрило неначе снігом серед літнього лугу.
Ми ще довго гралися дмухаючи один на одного.Той кульбабковий пух лоскотав мене і мені було смішно та радісно.