Дорогий милий друже!
Дуже вдячна тобі за прихильність до мене. Дякую тобі і за те, що впродовж життя зберіг у душі недоторканим куточок, у якому назавжди залишився дитиною – безпосередньою, чулою до краси, вразливою до людських страждань і болю. Ти умів дивуватись кожній квітці й росинці на стеблі, захоплювати своєю творчістю інших. Як мені зараз тебе не вистачає. Адже саме ти мене навчив любити мистецтво, відчувати красу у природі і людях. Завдячуючи тобі, я пізнала найвищу насолоду, яку може Бог дарувати людині, – натхнення й злет духу у творчості. Саме ти допоміг мені зрозуміти, що природа – це цілий Всесвіт. Усе це стало для мене живою істотою. Я знаю, що рослини, як і люди, проходять через страждання і пекельні муки.
А пам’ятаєш це високе небо, цей шал тепла, а літньої пори – спеку? Ти завжди казав: ну хіба це можна не любити? І справді, хіба можна? Тепер я часто думаю, що я так і не встигла подякувати тобі за розум і душу, які плекали добре і вічне. Як мені зараз хочеться сказати тоб за добру науку і любов, і прости мені те, що може колись була неуважною до твоїх слів чи інколи не розуміла їх. Прости мені і хай там, де „вічні дзвенять водограї”, де „пахнуть чудові сади”, буде тобі добре і легко. Тепер я усе розумію.
букв, сосен, знахідок, фарб, суддів