Карантин – це час, коли необхідно залишитись вдома, обмежити спілкування з великою кількістю людей, тимчасово відмовитись від відвідування дитячих секцій, планових візитів до лікарів-стоматологів тощо.
Карантин – це час, коли необхідно залишитись вдома, обмежити спілкування з великою кількістю людей, тимчасово відмовитись від відвідування дитячих секцій, планових візитів до лікарів-стоматологів тощо.
Опис теми: Жіноче літо, теплі деньки й ранима краса осінньої природи лісу. Художній опис картини Левитана "Золота осінь".Золота осінь.Пейзажі Исаака Левитана часто називають шедеврами. Він не просто зобразив знайомі многим пейзажі. Іноді говорять: "Художник оспівав красу природи". Це вираження означає, що у свої картини він вклав всю силу любові. Картини Левитана дійсно повні любові до рідної природи. Вони схожі на гарну музику й на витончену поезію. Дивлячись на картину Левитана "Золота осінь", згадуєш і музику російських композиторів, і кращі рядки російської поезії про осінь. "Очей зачарування", "у багрець і золото одягнені ліси" - ці слова Пушкіна дуже підходять до "Золотий осіни".На полотні ми бачимо характерний російський пейзаж. Спокійний день у середині осіни. Сонце світить, але вже не так яскраво. Перед очами відкривається російський простір: поля, гаю, ріка. Синє з білими хмаринами небо на обрії сходиться з лінією лісу. Вузька річка з невисокими берегами перетинає картину вертикально, допомагаючи ока глядача побачити перспективу. Чіткими вертикальними мазками художник показує рух водиПеред нами березовий гайок. Береза - дуже мальовниче дерево. Левитан, як і багато художників, любив берези, часто зображував їх у своїх пейзажах. Осінь уже офарбила природу у свої осінні кольори: жовтий, золотавий жовтогарячий. Вони такі яскраві, що спочатку здається: вся картина написана різними тонами жовтого кольору. Але це лише на перший погляд. Придивившись, ми бачимо, що й трава на передньому плані ще зелена, тільки початку жовтіти. І далеке поле, за яким видніється кілька сільських будинків, ще зелене. І гайок на правом бережу ще бадьоро зеленієтьсяАле наша увага прикута до саме до жовтих берізок. Їхнє листя тріпотить на вітрі, переливається як золото в сонячному світлі. У пейзажі немає сумуй, навпаки, настрій умиротворене, спокійне. Це золота осінь. Вона зачаровує красою
Людина впродовж свого історичного розвитку прагнула схопити якнайширшу картину світу, пізнати природу, Щоб застосувати її для своїх потреб. Цікавим були погляди наших предків на будову світу, деякі природні явища. Наприклад, в прадавні часи вважали, що скільки людей живе на землі, стільки зірок існує на небі, тому що в кожної людини є своя зірка, яка з’являється, коли людина народжується, і гасне, коли людина помирає. За зміною розташування зірок люди навчилися орієнтуватися вночі, вони змогли визначити сторони світу і прогнозувати погоду за певними прикметами.В усіх землеробських народів існував культ матері-землі. Здавна українці шанобливо ставилися до землі, називали її матір’ю, годувальницею, клялися землею. Землю уявляли живою істотою, яка відчуває біль. Земля давала силу богатирям, але її можна було втратити, якщо відірватися від землі. Народ закликав всіх шанобливо ставитися до землі, берегти її.Багато повір’їв українського народу присвячено воді, вогню, блискавці, снігу. Вогонь і вода також мали чудодійну силу, люди їх поважали і боялися.Унікальним є повір’я нашого народу про вирій — край загального блаженства, куди вилітають птахи на зиму і душі людей після смерті.Вітер, вихор, дощ, веселка, роса та інші природні явища також не залишилися за межами народної уваги. Всі ці повір’я збагачують нас знаннями про наше минуле, наше коріння.Первісні люди тому й вижили, що шанували природу, для якої вони були не гостями, а її часткою. Чи то великі чиїсь амбіції, чи недолугий розвиток цивілізації призвів до того, що люди стали розділяти: вона — природа, і ми — люди. Це була помилка, яка й до сьогоднішнього дня ніяк не виправляється. Не хочу сказати, що цим усі нехтують, але не надають, на жаль, належного значення.Погляньмо на себе трохи збоку: взимку утеплені в різноманітний одяг, влітку теж маємо щось для естетики прикрити своє тіло; і здається, що ми начебто слухаємо голос природи. Та це споживацьке й поверхове ставлення, бо природу слід поважати. Не повертати течію річок зопалу на 180 градусів (бо ми, бачте, — царі природи!), не викидати сміття та відходи підприємств у річки (природа стерпить, якось із цим упорається). Вона довго може терпіти, але є межа її терпінню, і Чорнобильська катастрофа стала знаковим символом для людства. Та чи збагнули ми це?Кожен із нас живе поблизу якогось водоймища чи річки. Розпитайте старожилів, який вигляд мали їхні води ще років 15—20 тому, і ви жахнетеся нашому хижацькому ставленню до природи, коли нашими вчинками керує не просто байдужість, а відверте нехтування, мовляв, на мій вік вистачить. А діти? А онуки? До того байдуже, на жаль.Дуже добре, що в школі екологічним питанням приділяється велика увага, а це означає, що нинішнє покоління, яке колись прийде на зміну старшому в управлінні державою, можливо, дбатиме про середовище, в якому ми живемо, і не допустить, щоб наші нащадки колись у підручниках про наш час прочитали як про час технологічних варварів. Треба дбати про майбутнє.
