За кількістю пестливих форм серед мов світу пріоритетне місце посідає українська. «Матінка», «соловейко», «малесенький», «першенький» - ось як лагідно звучать наші слова. Подібного явища не зустрінемо в мові англійській чи німецькій. Для українця назва предмета – це водночас і його оцінка. «Рученьками» ми називаємо руки й дорослої людини, «коником» - дужого коня. Ставлення людини до навколишнього світу формується в перші місяці її життя. Ласкава мова матері майбутнього козака згодом стає його повсякденною мовою. Вчені переконані, що особливості мови впливають на людську вдачу. Дітей в Україні називали тільки лагідно: Петрик, Іванко, Галинка. Дорослих – поважливо. Ви можете хоч подумати назвати Олексу Довбуша Льошкою Довбушем? Назвати Устима Кармелюка … У нас же й такої форми імені не існує! Улюблені українцями імена теж розповідають про народну душу. Оспіване в піснях ім’я Катерина походить від грецького слова, що означає «непорочна», «свята»; Ярина в перекладі з грецької означає «мир»; Тарас – «бунтівливий». А який казковий дивосвіт рослинних та тваринних назв створило українське поетичне світосприймання! Тут і татарське зілля, і вовчі ягоди, горицвіт і павині очі, нечуй-вітер і перекотиполе… Трав’яного стрибунця український народ узгодив зі своїм сприйманням і нарік коником. Усі ці назви – відгук української душі на красу. В цих найменнях – замилування світом і любов до цього. У творенні назв відбито національний іб думання.
Люблю весну, тому що мені подобається ігати за боротьбою, що відбувається в цей час у природі. Мені подобається, як весняна пора проганяє зиму, яка не хоче відступати. Але як би не намагалася зима затриматися, нічого в неї не вийде, адже тепер сонце починає яскраво світити, воно своїми променями прогріває землю. Від його тепла тануть сніги. Мені подобається ігати навесні, як біжать струмки, як все поступово оживає і прокидається від зимового сну.
Все частіше ми можемо ігати в небі зграї перелітних птахів. Але, якщо восени вони покидали нас, то тепер починають активно повертатися. Вони повертаються, сповіщаючи нас своїм співом і криками. Птахи починають вити гнізда, в яких потім будуть висиджувати пташенят.
На Донеччині є куточок, який приваблює не лише віруючих, а й усіх любителів затишних та красивих місцевостей. Йдеться про Святогірську Лавру – православний монастир Московського патріархату, розташований на березі річки Сіверський Донець. Тут, торкнувшись святинь, обов'язково відчуєш неповторну атмосферу цього місця.
Повна назва святого місця – Святогірська Свято-Успенська лавра. Вона має давню історію. Ця святиня має чималу вагу для віруючих усієї православної спільноти, адже лавра є однією з трьох найбільших святинь України. Нині це Святогірський державний історико-архітектурний заповідник.
Монастир знаходиться на території неймовірної краси. Колись давно сюди важко було дістатись, оскільки з одного боку обителі була річка, з другого – гори та ліси. Тож татарським загарбникам не вдавалося зруйнувати храм. Після нападів ворогів обитель щоразу відновлювалася.
До комплексу Святогірської лаври входить велика кількість печер. Перші з них були вирубані в крейдяній породі понад тисячу років тому, коли у лихоліття тут ховалися нещасні від різних бід. Найдавніші печери – нинішній Микільський храм та трапезна. Ймовірно, їх викопали задовго до утворення монастиря та використовували як житлові приміщення. Найбільша печера у величезному комплексі – Олексіївська церква площею понад сто квадратних метрів. А усередині цей унікальний храм виглядає як звичайна церква
Тут панує глибокий спокій, який можна відчути тільки в таких особливих місцях. Сюди варто приїхати на цілий день, щоб поволі прогулятися околицями, подихати свіжим повітрям і набратися сил для нових звершень.