Кам’янець Подільський – місто, що зберегло дух середньовіччя. Своєрідність та унікальність його полягають у гармонійному поєднанні ландшафту і містобудівної структури середньовічного міста, в якому військові інженери, використовуючи чудові природні властивості, створили фортифікаційну систему, що не має аналогів у Європі…
До творення неповторного архітектурного вигляду Кам’янець-Подільського у різні періоди його історії доклали майстерності архітектори й скульптори з Італії, Нідерландів, Вірменії, Польщі, Франції, Туреччини та ін.
Сьогодні чимало туристів захоплюються вдалим поєднанням міцних оборонних мурів міста, Старого замку (XII–XVIII ст.) та високих стрімких скель каньйону річки Смотрич.
Надзвичайно привабливий для любителів фортифікації і комплекс укріплень Нового замку, збудований у XVII ст., що є єдиним збереженим зразком такого типу споруд нідерландської школи. Неабиякий інтерес викликає й унікальний Замковий міст, що сполучає Старе місто із Замковим комплексом.
До складу Кам’янецької фортеці входять одинадцять башт, кожна з яких має свою назву й історію.
Відвідувачі фортеці мають змогу поїздити верхи на конях, постріляти з арбалетів та луків, власноруч викарбувати пам’ятну монету.
Люба — перша приятелька Михайлика, шкільна подруга. Ця дівчина — сама щедрість, доброта. Вона мовби випромінює сонце. Це маленька лісова царівна, яка знає дуже багато таємниць природи. Дівчина надзвичайно , чуйна. Це вона «пособила» Стельмахам не їхати з Поділля в Херсонські степи… Як і тітка Василина, Люба співуча: «В них живуть голоси… предків». Героїня розуміє проблеми іншого і сприймає їх, як свої.
Ганна Іванівна, мати Михайлика, — найпоетичніший образ повісті. Незважаючи на тяжке життя, вона зберегла поетичну душу, вміння дивуватися звичайним речам: першому пуп’янку, цвіту соняшника, вранішній росі, легенькому туману, плачу дерева навесні. Усього, то знала й відчувала, мама навчала сина.
Образи дідуся й бабусі — охоронців сімейних Традицій. Дідусь Дсм’лн був майстром на всі руки. Вій був і бондарем, і ковалем, і будівельником, міг вирізати з дерева фігурки не тільки людей, а й апостолів. Дід завжди жалів дружину, з якою прожив довге життя. Подружжя жило так, що їхнім стосункам дивувалося все село. Коли дідусь помер, бабуся тяжко засумувала й, відчувши свою близьку смерть, прибрала хату, зібрала рідню й, попрощавшись з усіма, тихо відійшла у вічність.