Ми живемо в дуже неспокійному світі, у якому зникають духовні ціності. Часто доводилося ставати свідком брехні, злочиності , вульгарності, люди потерпають від своїх вчинків. Невже нашому суспільству не зрозуміло, що нам надається лише один шанс ,щоб жити. Чому світ такий жорстокий ? Я постійно задаю собі це питання. Із ненавистю наповнена людська душа. Син цурається батька, мати- зозуля відмовляється від свого дитяти. Влада і гроші цінуються понад усе. Нищаться одвічні людські ціності, наче відходять у небуття такі почуття, як совість, честь, благородство. Не треба далеко ходити. Потрібно залишитися у храмі власної душі. Скоро там буде порожнеча. Я важаю, можливо моя думка і хибна, що в житті все повинно бути в своїх межах. Головне бути впевненим у своїх можлтвостях. Але не можу втриматись від зневаги, коли бачу людську ваду , таку як егоїзм. Байдужість , холодність- це гірші риси людини бо саме в них народжується жахливий злочин. Звісно всі ми не без гріха . Потрібно з повагою ставитися до тих людей, які змінюють свої недоліки на хороші якості. Давайте , перемагати свої недоліки, цінувати людей і світ стане кращим!
Біля нашого будинку росте горобина.Давно вона росте. Стара вона та розлога. До неї часто прилітають птахи. Щось щебечуть , розповідають їй щось... Сьогодні мені приснився сон. Стою я біля горобини і чую, як птахи розмовляють зі стареньким деревом. - Люба горобино, як ми вдячні тобі, що минулої осені, ти приберегла для нас ягідки і цілу зиму ми мали чим ласувати. .-Так , так! -защебетали інші пташеки і стали весело стрибати по її старих гілках. -Та ,що я,- відповіла горобина.-Якби не ви, весною гусінь поїла б мої листочки, цвіт би осипався і не росли б на моїх гілках гарненьких,червоних ягідок. Так я би й стояла сумна та одинока. - Та ми ж друзі! І тепер будемо завжди допомагати один -одному!- весело зачиркали пташеки і полетіли далі. Прокинувся я, виглянув в вікно і знову побачила на горобині пташок.А вони і справді стали друзями!
