АРОМАТ ЛЬВОВА
Після кількагодинної прогулянки вулицями Львова починаєш відчувати себе мислителем загальнолюдського значення. Сюди приїжджають не просто подивитися, а духовно наснажитися. Не один колишній львів'янин, нині мешканець Києва, а чи Москви, чи Нью-Йорка, сподівається знову наситити своє серце флюїдами Львова, відчути солодку відповідність свого внутрішнього ритму з пульсом буття. У ту мить, коли довговічне каміння нашіптує про нетлінні цінності світобудови, коли історію прочитуєш навіть дотиком руки,— кров по жилах струменить так лагідно, як вода лісового струмочка.
Різноманітні вежі, шпилі, куполи, колони є ніби вулканічним виверженням духовної магми людства, яка так буйно прорвалася назовні з невидимих глибин у цьому місті, що зветься Львовом, і застигла в дивовижних архітектурних формах. Тут сповнюєшся відчуттям, що життя не минає даремно.
Невеликий архітектурний комплекс Вірменського катедрального собору є питомим фрагментом Львова, без якого той не був би самим собою. Мікросвітові собору притаманна аура, у якій народжуються емоції, здатні народжуватися тільки тут.
Заснований 1356 р., він став і культовим осередком численної вірменської громади й одним із культурних центрів львівського поспільства. Щоразу, крокуючи Вірменською вулицею, радо відчуваєш, як силует вежі храму, спроектованої Петром Красовським із Лугано, лагідно проникає в твою свідомість. Відгороджене ґратками подвір'я Вірменського собору викликає непереможне бажання потрапити під його склепіння, бо здається, що, ступивши за цей поріг, опиняєшся в іншому вимірі простору і часу. І ось ти стоїш між сивокамінними колонами аркадних ніш, та ще за непроникною стіною дошкульного львівського дощу, без якого такі хвилини немислимі: саме дощ створює ледь помітне водяне екранне полотно, на якому пробігають живі картини минулого. І це казково! А якщо спроби споглядання візій виявилися марними, то можна згадати яскраву сцену з відомого кінофільму за участю Михайла Боярського «Д'артаньян і три мушкетери», у якій відбувається дуель гасконця з Атосом, Портосом і Арамісом. Місцем зйомки її й стало це подвір'я. Тут же — надгробки з епітафіями 600-річної давності, з яких удається зрозуміти хіба те, що й могили не вічні.
Вулиця Вірменська — одна з не багатьох, яка передає львівську старовину найчіткіше, так би мовити, стійко утримує її аромат. Лаконічна й виразна форма ренесансного порталу житлового будинку № 20 чи не найкраще засвідчує собою XVI ст., яке на Вірменській «випинається» з багатьох кутків і ніяк не поступиться наступним століттям. Навіть Хронос, котрий є символом швидкоплинності часу, фігурою котрого оздоблений фасад однієї з найцікавіших кам'яниць Львова — ампірний будинок «Пори року», ніяк не може зарадити такому повільному рухові століть на цій вулиці. Навіть зодіакальний фриз, яким оздоблено цю ж кам'яницю, своїми дванадцятьма сузірними знаками втричі швидше лічить перебіг року, однак історична зміна віків усе одно ледь торкається вулиці Вірменської. Приваблюють рельєфи роботи Гартмана Вітвера на сусідній кам'яниці № 21, на яких прадавні міфологічні мотиви, напевно, також покликані символізувати людський поступ через народження нових поколінь. Поколінь, яким хоч і накреслено передавати одне одному естафету конкретної миті — «тепер і тут», а все ж таки судилося колись оволодіти часом завдяки подоланню простору...
Среди всех времен года особенно прекрасна осень. Меня привлекает разнообразие красок, большие перемены в природе, происходящие в этот сезон года. Осень бывает разная: вначале с яркими красками, а потом скучная и унылая пора. Она наступает незаметно. О ней напоминают осенние приметы: короткий день, прохладные ночи, перелетные птицы и красочность листвы на деревьях. В сентябре лето, как бы возвращается на неделю, радуя нас сухой и ясной солнечной погодой. В народе этот период называют бабьим летом. Вот тогда желательно пойти на прогулку в парк или поехать за город, чтобы полюбоваться преобразованиями осенней природы.
Гуляя по парку, удивляешься такому богатству ярких красок листвы на деревьях. Они становятся: золотистыми, лиловыми и красными, весело шелестят на ветру. Приятно идти по опавшей листве, как по мягкому ковру. Озеро в парке немного темнеет и напоминает прозрачное стекло. Здесь уже не слышно кваканья лягушек. Можно еще увидеть водоплавающих птиц, таких как утки и крачки, которые не успели улететь.
Приметой бабьего лета считается летающая паутина, которая встречается всюду между деревьями и переливается в солнечных лучах. В парке живут белки, но они уже ведут себя суетливо, ведь впереди зима и им необходимо заготовить впрок желуди и грибы. Но после золотой осени, с каждым днем листвы на деревьях становится все меньше, начинается пора дождей, солнце выглядывает редко. Прогулки в парке наводят грусть и печаль. Особенно, когда пролетает клин журавлей со своим прощальным курлыканьем. Иногда вместо дождя появляются первые снежинки, медленно кружась и сразу же тая, напоминают о скором наступлении другого времени года – зимы. Наверное ни одно время года не может похвастаться таким разнообразием красок и перемен, как осень. Не зря люди искусства почти все писали свои произведения, связанные с природой осени, привлекающей своей красотой, необычностью и таинственностью.