Окремо пишуться:
1. Усі частки, які творять форми слів або надають різних смислових, модальних та емоційно-експресивних відтінків:
а) частки хай, нехай, за до яких творяться форми наказового нехай заспіває, хай не розбудить;
б) частка би(б), за до якої утворюється форма умовного дієслів: спочив би, прийшла б;
в) частка же(ж), яка відіграє підсилювано-видільну роль: знайшов же;
г) частки то, це, які у складі речення мають значення вка-зівності: Мова й історія — то ж єдине ціле, один кровообіг, тож і відроджувати їх маємо одночасно
. Частка що у сполученнях дарма що, тільки що, хіба що, що ж до. .
3. Частка то в експресивних сполучниках що то за, що то, чи то, які виконують функції підсилювальних часток.
Через дефіс пишуться:
1. Частка бо, но, то, от, таки, коли вони виділяють значення окремої о слова: пиши-бо, якось-то, як-то, дістав-таки.
Примітки: 1. Якщо між часткою та словом, до якого вона приєднується, стоїть інша частка, всі три слова пишуться окремо: хто б то, скільки ж то.
2. Якщо частка таки стоїть перед словом, до якого відноситься, вона пишеться окремо: таки намалював, таки зрозумів.
2. Частки будь-, небудь-, казна-, хтозна-, бозна- в складі займенників та прислівників: будь-хто, який-небудь, казна-який, хтозна-скільки.
Примітка. Якщо між часткою і займенником стоїть прийменник, то всі три слова пишуться окремо: казна в чому, будь із ким.
Разом пишуться:
1. Частки аби-, де-, чи-, що-, як-, -ся(-сь) у складі будь-якої частини мови: абиколи, абихто, деякі, декуди, чимало, щодня, якнайбільше, колись, будуватися(сь), кудись.
Якщо між часткою і займенником є прийменник, то всі слова пишуться окремо: аби з ким, де на якому, ні з якими.
2. Частки би(б), же(ж), то у складі інших часток і сполучників: немовбито, тобто, якби, мовби.
Як на мене, звичка ділити все на чорне і біле, упадати в крайнощі, категоричність суджень не дають змоги налагодити взаєморозуміння між людьми. Зрозуміло, можна знайти вихід із ситуації, коли людина вчинила неправильно й розуміє свою провину, однак зради, на мою думку, пробачати не можна.
По-перше, незважаючи на мотиви, цей страшний гріх завжди є проявом неповаги, егоїзму, він однаково огидний і в стосунках між людьми, і в ставленні до ідеалів, до Батьківщини. Якими б най- прекраснішими намірами не виправдовувався зрадник, насправді він ставить власні інтереси понад усе, не бачить усіх наслідків свого вчинку або їх нехтує.
Яскравим прикладом може бути головний герой новели Миколи Хвильового «Я (Романтика)». Він стоїть перед вибором: убити рідну матір і надалі служити революційним ідеалам чи ні. У будь-якому разі це буде зрадою або ідей партії, або ж самого себе. Перетворюючись на фанатичного пса тоталітарної системи, він убиває матір; і навіть те, що він виконував свій революційний обов’язок, його в жодному разі не виправдовує.
По-друге, пробачити таку людину — те саме, що й дозволити їй зраджувати знову, заохотити до аналогічних дій. Закономірно, що вона буде здатна вчинити так і наступного разу.
Прикладом з історії може бути те, як Юда зрадив Ісуса Христа за тридцять срібняків. Ісус знає, що це станеться, але все одно тримає його біля себе до кінця, виявляючи свою любов. Але, звичайно, Юду це не зупинило. Що мало статися, те сталося. І не було в грішника таких мук сумління, які б свідчили, що ця його зрада остання.
Виходячи з наведених аргументів, можна зробити висновок, що виправдовувати зрадника не можна; зневаживши інших, він і сам утрачає довіру до себе. Якщо людина одного разу була здатна на віроломність і продажність, то в подібних ситуаціях учинить так ще не раз.
Объяснение: