Часто можна почути, що манера людини говорити - це її друге обличчя. Але чому так? Давайте поміркуємо.
Мова - це найбільший скарб людства, за допоиогою неї ми навчилися ділитись своїми думками з іншими. Кожне слово, це не набір звуків і букв, а велика емоційно-смислова частинка, що відображає наш світогляд, тому так важливо, навитися правильно користуватися ними. Іноді багато слів означають одну й ту саму річ або явище, але в той же час вони відносяться до різних стилів. Кожен стиль і манера говоріння характерні для різних сфер спілкування. Це дуже важливо розуміти, тому що уявіть, що станеться, якщо вдома ми будемо завжди звертатися офіційно, а в школі або на роботі "привіт" замість "добрий день", або "ну вибач" замість "вибачте, будь-ласка". Це все дуже складна річ і між цими сферами тонкі межі, тому для того щоб показати себе з правильної сторони потрібно чітко обдумувати і підбирати слова за ситуацією, а не бовкати перше, що на розум прийде.
На основі всього цього, я вважаю, що дійсно манера говорити є обличчям людини і що так важливо не втрачати цього обличчя у будь-якій ситуації.
За чарівною хмаринкою сховалася ніч, і на землю спустився рожевий ранок. Ось-ось має зійти сонце.
На середньому плані ми бачимо тонку стежку, протоптану в заметах, по якому йде низка людей. Це селяни, що живуть у дерев'яних хатах неподалік. Серед закутаних фігурок можна розрізнити й дітей, яким така зима напевно дадує радість.На передньому плані кілька темних крапок, у них теж угадується сільська дітвора - діти качаються з гірки на санках. Незабаром стемніє й мами покличуть їх додому.У лівій частині картину діагонально перетинає путівець, по ньому рухаються дві кінські запряжки зі стогами сіна.
А високо в блакитному небі безперестанку пливуть темно-сині хмаринки, нагадуючи своїми обрисами різних казкових персонажів. Розсікаючи небесну блакить, повагом летять і зажурливо курличуть журавлі.