Без перебільшення можу сказати, що кожна людина заслуговує на повагу, незважаючи на її становище в суспільстві чи кількість грошей. Щоб довести свою думку, скажу так: звичайна і проста людина може бути наділена найкращими людськими якостями. На щастя, особистість визначає доброта, чесність, уміння співчувати, а не амбіції чи рівень достатку.
Потрібно ставитися до людей так, якого ставлення Ви побажали б до себе. Навіть часто ми забуваємо про це, зневажаємо своїх близьких, не дивлячись на те, заслуговує на це людина чи ні. Проте хочемо до себе надмірної уваги та поваги. Але так не буває. Все в нашому житті повертається до нас принципом бумеранга. Прикладом може стати головна героїня драми Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Наталка проста сільська дівчина. Вона розумна, працьовита і водночас скромна. Її в селі називають так: «Золото – не дівка!». Дівчина поважає старших, любить свою матір, вірна у коханні до Петра.
Котляревський змалював образ української дівчини, яка заслуговує на велику шану.
Отже, шанобливе ставлення отримують люди завдяки своїми учинкам, чеснотам, моральними якостями. Навіть «маленька» людина може своєю щоденною працею приносити велику користь суспільству.
Богдана ЛАТЮК,
Тараканівський форт це дуже унікальна памятка українскької архітектури. Форт знаходиться у місті Дубно, Рівненській області. Форт має форму ромба зі сторонами до 240 метрів. Ззовні він оточений глибоким ровом із земляними валами, укріпленими потужними стінами. В центральній частині форту зведена двоповерхова казарма, до якої ведуть чотири підземні ходи, прокладені під другим земляним валом. Там розташовувались житлові, складські та господарські приміщення для артилерійської роти та штаб коменданта форту. Центральною спорудою комплексу був ошатний, облицьований, як і каземати, червоною цеглою офіцерський корпус. Розгалужена мережа підземних ходів форту, облаштованих бійницями, прихована від сторонніх очей. Отже, Тараканівській форт яскравий приклад української архітектури, який досі залишається гарним місцем для відвідування.
Одного разу пішли ми з класом у парк. Уранці природа ще спала і навкруги панувала тиша.
Ми вийшли на простору галявину. Там на прив*ялій траві блищали дощові краплини, мов сльози. Притихла берізка, на якій вже було пожовкле листя.
Осіння тиша іноді порушувалася шурхотом та стукотом. То прокинулася сорока-білобока та дятел.