Як чудово на прогулянці в зимовому лісі!
Все навкруги біле, вкрите пухнастим м'яким снігом. На гілках дерев, особливо на широких лапах ялинок, лежать купи снігу, схожі на шапки. Всі гілки схилилися під вагою снігу. Коли сніг падає з дерева, гілка розпрямляється. Небо чисте, блакитне. На сонці сніг блищить, переливається і грає всіма барвами веселки, навіть дивитися боляче на цю розкіш.
Мороз. Сніг вискрипує і хрумає під ногами. Якщо взяти в руки трохи снігу і уважно роздивитися, то кожна сніжинка — як витвір мистецтва, ніби якийсь казковий майстер-ювелір зробив ці крихітні ажурні зірочки.
Дерева вкриті не тільки снігом, на гілках — іній і паморозь.
У лісі дуже тихо, здається, що всі сплять під білосніжною ковдрою. У морозному повітрі звуки розносяться дуже швидко і лунають на далеку відстань. Ось ворона каркнула, ось сорока застрекотіла, ось ще якась зимова пташка подала голос. А це синичка цвірінькає. Насиплю їм хліба і борошна, їм важко знаходити їжу взимку.
Ні, не всі заснули. Ось і чиїсь сліди на снігу. Хто тут бігав? Може, заєць в білому зимовому кожушку рятувався від рудої красуні-лисиці або від сірого зголоднілого вовка.
Сонце взимку сідає рано. Ось вже рожевіє сніг на капелюшках ялинок, а білі берізки самі стають золотаво-рожевими. Спочатку блакитні, а потім сині і фіолетові тіні лягають на сніг між дерев. Небо червоніє на заході, а зі сходу іде темрява, навіть тоненький серпок місяця вже можна побачити. Вечоріє, холодно. Повертаємось додому, по своїх слідах ідемо назад по хрусткому снігу. Вийшли з лісу, озирнулись — а він вже чорний на синьому сніговому килимі.
Відповідь:
Сказав Тарас: "Потрібно вже йти додому".
"Красиво на дворі, - сказала дівчина, - заворожує"
Запитав автор: "А чи такого кінця Ви чекали?"
"Ходімо гуляти, - гукнув хлопчина. - Я тебе зачекаю".
Сердито попередив декан: "Щоб завтра принесли всі роботи!"
"Мамо, купиш соку? - запитала Ангелінка. - Я хочу пити".
"Нарешті розпочались канікули", - весело промовили учні".
"Принеси завтра домашнє завдання! - сказала вчителька української мови. - Я вже чекаю цілий тиждень".
"Не проти станцювати зі мною цей танець?" - сором'язливо запитав Артем Василину.
"Я пішов до школи! - бабуся сказала вслід онуку: - Ланч у сумці, не забудь поїсти".
Пояснення:
Вибирати не можна тільки Батьківщину
Кажуть, що риба шукає, де
глибше, а людина – де краще.
Кажуть, що Батьківщина там,
де м’якіший хліб…
В. Коротич
І їдуть люди часом за кордон – за кращою долею та за грошима.
Але ж іще Шевченко писав:
Немає в світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину…
(“І мертвим, і живим…”)
Може, й не дуже весело зараз в Україні, але покинути її – те саме, що покинути рідну матір через те що вона, мовляв, хвора. Не вибирають люди матір, не можна вибрати й Баьківщину, як це прекрасно сказав у своєму вірші В. Симоненко.
Коли М. Рильський у справах був змушений деякий час жити в Парижі, серце його линуло додому: “Тужу за вами, солов’ї Вкраїни!”. Часом тільки на чужині людина починає розуміти, що для неї означає рідний край.
…цілували
Пил київскої землі
канадці,
Які недавно ще
Українцями звались.
(В. Коротич)
Ні, не можна відмовлятись від рідної землі, якщо ти – Людина. Тим більш, що вона напрочуд красива, наша земля, і краси її та історії не затулять для справжніх людей жодні економічні негаразди. І сьогодні, як за часів Тараса Шевченка
…Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Між ярами, над ставами
Верби зеленіють.
І як за часів Лесі Українки “коло сіл стоять тополі, розмовляють з вітром в полі”.
Такий само чесний, працьовитий, волелюбний народ живе на українській землі, чиєї “правди сила ніким звойована ще не була” (П. Тичина). Звучить вільно наша солов’їна мова.
Ти сьогодні зазвучало,
Як початок, як начало,
Як озброєння всім видне,
Слово наше рідне.
(П. Тичина).
Зазвучало слово безсмертної народної мови, якої можна навчатися
У трави – веснянки, у гори крутої,
В потічка веселого, що постане річкою,
В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.
(А. Малишко).
Інакше кажучи, мови, якої можна вчитися у всього, що зветься рідним краєм – Україною.
Не завжди легко жилося українському народу, та завжди справжні сини свого народу любили неньку-Україну.
Кров’ю обкипіла вся наша давнина,
Кров’ю затопила долю Україна
(Леся Українка)
Багато скрутних часів зазнала вона протягом своєї героїчної і трагіч-ної історії. Знала поневолення і війни, та знову і знову ставав на її захист України народ, нищив ворогів і відбудовував міста і села, бо любили справжні українці свою Батьківщину попри все.
Для того, щоб бути патріотом своєї держави, треба не співати п’яними голосами “Ще не вмерла…”, а потім тікати за кордон, щоб “тинятись по чужбинах, аж доки дідько всіх не забере” (В. Симоненко). І не обвинувачувати у своїх негараздах інші народи – ніколи цього не робив такий беззаперечний патріот, як Тарас Шевченко, або О. Гончар, що казав: “Ми поважаємо патріотизм кожної нації, бо ми самі патріоти”.
Треба бути відданим їй серцем і працювати, щоб розквітла вона ще пишніше, ніж зараз. Кожен з нас може зробити у цю справу свій внесок.
Головне, пам’ятати “яких батьків ми діти” і любити Батьківщину більше, ніж власний добробут. Тому я хочу повторити слова В. Сосюри:
Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову
І мову її солов’їну.
Всією душею бажаю: живи, Україно, квітни, мужня моя красуне, Україна-пісня, Україна-воїн, Україна-трудівниця!