Наші справи говорять за нас
Наші справи - це відзеркалення душі, думок, нашого ставлення до ближніх. Про людину можна судити по її вчинкам. До вона бабусі донести сумку чи спокійно пройшла поруч. Також добре видно яка людина по тому, як вона ставиться до своїх ворогів і людей слабших за неї. Також багато людей спочатку говорять, а вже потім думають. Перед тим, як щось говорити, зважте, чи нікого не образить те, що ви хочете сказати. Про цю людську ваду писав грецький філософ Демокріт: "Краще думати перед тим як діяти, аніж опісля". Також на цю тему писав древній філософ Конфуцій: "Якщо у тебе не буде злих думок, не буде й злих учинків".
Тому робімо тільки добрі справи і судімо людей по їхніх вчинках.
Отже, бабуся господарює на кухні. Тут гамір, чути булькання чогось у каструлях, цокання годинника, дзенькіт тарілок, а серед всього цього моя бабуся. її не обходить цей гармидер. Для неї головне — спекти смачні пиріжки. Очі моєї бабусі рухаються швидко, ніби наказують рукам робити саме ту роботу, яка потрібна. Обличчя бабусі осяяне усмішкою, розрум'янилось, ніби на морозі. А руки, золоті руки моєї дорогої людини, рухаються так швидко, що я не встигаю за ними стежити.
Спочатку бабуся замішує тісто, додаючи в нього дріжджі, яйця, цукор, масло, борошно, молоко. Вона вимішує тісто ложкою, тоді руками, а потім смішно б'є тісто кулачками та об стіл. Вимішане тісто кладе у дерев'яну діжу, щоб підходило. Вона каже, що у дерев'яній діжі тісто пахне смачніше, бо там живе давній дух предків. Поки тісто підходить, бабуся готує начинку для пиріжків: капусту, товчений горох, ягоди вишні, мак. Від швидкої роботи на обличчі у бабусі виступають крапельки поту, але вона на це не звертає увагу. Вона не стомлюється, бо хіба ж можна втомитись від улюбленої справи?
Мені подобається гати, як росте тісто у діжі, а іноді аж вилізає звідти. Ось тісто вже готове. Бабуся виробляє невеликі формочки пиріжків, кладе в них начинку і викладає на змазані олією листи. Треба почекати, щоб пиріжки підійшли. Потім бабуся змазує пиріжки збитим яйцем і ставить їх у піч. Перед цим піч витоплена до певної температури. Закриває піч заслінкою і чекає десь хвилин 15—20. Ось тепер вона може трошки відпочити. Я так люблю ці хвилини. Моя бабуся лагідно посміхається, гладить мене по голівці, ніби маленького, а інколи ще й пісню співає. І таким теплом, радістю віє від неї, що я забуваю про всі свої невдачі, і теж чекаю пиріжків. І от прийшов довгоочікуваний час. Бабуся бере лопату, дістає нею листи. На столі, застеленому білою тканиною, вона викладає пиріжки. Накриває їх теж біленькою тканиною. Я завжди дивувався, для чого це? Але моя втіха, моя бабуся таємниче мені шепоче: "Не займай, встигнеш, хай пиріжечки вільно подихають, відпочинуть". Так воно і є. Пиріжки духмяні, м'якенькі, так і ваблять до себе.
Урочиста хвилина настала. Вся сім'я сідає за стіл. На центральному місці — наша бабуся. Ми чекаємо, поки вона візьме першою пиріжок, а тоді вже вся наша родина. Справжнє задоволення — їсти ці пиріжки. Вони виготовлені найдорожчими у світі руками — бабусиними. Ці пиріжки дають нам силу, розум. Мені дуже подобаються пиріжки, випечені бабусею. Мені завжди хотілося готувати так, як моя бабуся.