Мова – один з найдивовижніших скарбів, що людина створила за свою історію. Тому кожен народ береже і плекає свою мову, бо без мови немає народу.
‘’ Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси Ти і Бог-Людина, і Бог-Віра, і Бог-Надія. То ж стояла Ти на чатах коло вівтаря нашого національного храму й не впускала туди злого духа скверноти, злого духа виродження, злого духа ганьби. І висвячувала душі козацького роду. І множила край веселий, святоруський і люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто-небесним, бо то кольори духовності і божого знамення.
Мово моя! Дзвонково кринице на середохресній дорозі нашої долі. Твої джерела б'ють десь від магми, тому й вогненна така. То ж зцілювача Ти стомлених духом, давала силу, здоров'я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили тебе. І невмирущими ставали ті, що молилися на дароване Тобою Словo’’. Так писала у ‘’Молитві до мови’’ Катерина Мотрич.
Що робить мене щасливою - моє відчуття щастя чи реальна присутність щастя у моєму житті. Для мене це загадка, напевно як і для багатьох людей на світі. Взагалі я щаслива, але мій настрій та відчуття змінюются настільки швидко, що здається, я втрачаю почуття чи відчуття щастя.Я не можу жалітися на моє життя, адже ним я задоволена, але є сфери у моєму житті, де я б хотіла хоч трішки удачі. Можливо це могло б зробити мене щасливою у повному значенні. Але чи можу я претендувати на щастя, якщо в порівнянні з іншими людьми, не з усіма, з деякими, я щаслива. У мене є все, що на даний момент може бажати сучасна людина. Ну можливо немає власного житла чи ще деяких речей, але вони не настільки принципові на даний момент. ДЛя мене щастя у сімї, якої нажаль на даний момент у мене немає і яку я прагну понад усе. Чи маю право я прагнути такої дрібниці коли у порівнянні з іншими я повинна бути щасливою та самодостатньою?( ТОЛЬКО ИЗМЕНИ НА ЩАСЛИВИМ)
Дієприкметники: почорнілу, засіяному, приспане, схвильовані, зворушений Цього року переддень Різдва був особливим. Всі дороги, дахи будинків, дерева побіліли від іскристого снігу, що покрив почорнілу землю густою ковдрою.На засіяному зірками нічному небі плив яскравий місяць і освітлював Чумацький Шлях. Усе наче завмерло, наче було приспане лапатим снігом. Лише де-не-де маленькі схвильовані діти колядували, несучи усмішки в кожну оселю. Зворушені слухачі щедро обдаровували колядників, і ті радо прямували до інших хат.
‘’ Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси Ти і Бог-Людина, і Бог-Віра, і Бог-Надія. То ж стояла Ти на чатах коло вівтаря нашого національного храму й не впускала туди злого духа скверноти, злого духа виродження, злого духа ганьби. І висвячувала душі козацького роду. І множила край веселий, святоруський і люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто-небесним, бо то кольори духовності і божого знамення.
Мово моя! Дзвонково кринице на середохресній дорозі нашої долі. Твої джерела б'ють десь від магми, тому й вогненна така. То ж зцілювача Ти стомлених духом, давала силу, здоров'я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили тебе. І невмирущими ставали ті, що молилися на дароване Тобою Словo’’. Так писала у ‘’Молитві до мови’’ Катерина Мотрич.