Село моє зелено-кучеряве, Між верб, ставків виблискує кришталь. Поміж лугів, поміж пахучі трави Нічлава тихо в'ється в синю даль. Є на землі місце, де помістилось усе найдорожче, найкраще для мене. Місце, де кожна стежка, кожне дерево нагадують пору безтурботного дитинства... Це — моє село. Я народилася і живу у маленькому, але мальовничому селі Жабинці, що розкинулось на берегах Нічлави. Ще до сьогодні односельці розповідають легенду про походження його назви. Колись давно на території сучасної ферми був маєток пана Жаб'є. До нього приходило багато людей найматися на роботу. Оскільки пан був дуже добрим, люди зводили собі оселі і залишалися на постійне проживання. З часом маленький хутірець перетворився на село. Коли Жаб'є помер (в нього не було продовжувачів роду), то люди на честь доброго пана назвали село Жабинцями. З того часу минули століття, а воно й досі красиве і чепурне, завжди вітає усіх. На дорогу світять вікнами не маленькі хати під солом'яною стріхою, а високі добротні будинки. Зараз у моєму селі всього п'ять вулиць: Горішня, Долішня, Кут, Гаврилівка, Нова. Але кожна з них по-своєму гарна і неповторна. Навесні зачаровують вони вишневим та яблуневим цвітом, влітку п'янять душу запахом матіоли та лілій, восени стелять під ноги жовтогарячий килим опалого листя, а взимку кружляють у чарівному танку сніжинок. І я завжди відчуваю якесь нестримне, ні з чим незрівнянне почуття радості та задоволення. Якийсь гарячий клубок підкочується до горла... і хочеться говорити і мовчати, плакати і сміятися. Саме так буває після довгої розлуки. Минають роки, змінюються часи, погляди, смаки, люди. Народ-творець дбає, працює, зводить новобудови — і в результаті — гарний будинок культури, двоповерховий магазин, уже 11 років радо вітає дітей школа. А в церкві Покрови Богородиці проходять богослужіння. Не забули односельчани і про тих, хто боровся і віддав життя за наше сьогодення — січових стрільців та воїнів УПА. їм на вулиці Кут насипано могилу. До неї ніколи не заростає стежка. Тут завжди чисто і людно. Сюди у день роковин йдуть жителі, приходять учні-першокласники, випускники, молоді пари... На лівому березі Нічлави височіє напівзруйнований костел, якому уже понад двісті років. Наш народ вміє і любить працювати, тому сподіваюсь, що через кілька років село моє стане ще кращим і я ще довго чутиму в ньому рокіт тракторів у час весняних та осінніх робіт, насолоджуватимусь запахом стиглого жита і пшениці у гарячу пору жнив. Я дуже люблю своє село і горджусь ним. А якщо Богом суджено мені його залишити, то "пташкою" завжди летітиму до свого "гнізда", до рідних Жабинець.
Повітря, сонце, небо, земля — це багатство кожної людини. І дуже важливо все це зберегти. Раніше люди схилялися перед природою, вшановували її. Зараз людина хоче від неї взяти якнайбільше, забуваючи, що вона — гість на землі. То ж берегти природу — це одне із важливих завдань людства.
І як сумно і прикро на душі, що на Україні не вберегли матінки-природи. Сьогодні трагічні дзвони лунають над нашою землею. Це дзвони пам'яті. Вони нагадують про страшну трагедію, яка відбулася в Чорнобилі. Саме там у квітні 1986 року вибухнув атомний реактор, і "мирний" атом приніс таке лихо, якого людство ще не знало. І найстрашніше те, що наслідки Чорнобильської трагедії ми будемо відчувати довгі роки, і нащадки наші не раз пом'януть її словами гіркими й гнівними.
Тяжкими роздумами про цю трагедію та її наслідки пройнята поема Івана Драча "Чорнобильська мадонна".
Вже сама назва твору висвітлює його суть. Мадонна — це жінка, прекрасна своїм материнством, це життя і продовження роду, це безсмертя людства. Митці всіх часів зображували Мадонну, у кожного вона своя, неповторна, її образ проходить крізь століття. Любов та ніжність творили Мадонн. Нова Мадонна народилась із спалахів збожеволілого атома, із страшної біди. І ім'я її — Чорнобильська мадонна.
На її очах змінився світ: ліс став "сонця рудіший", пишна рослинність стала насиченою радіонуклідами. Тепер отруєні і земля, і вода, і повітря.
Але найстрашніше те, що смерть торкнулася своїм крилом і дорослих, і дітей. І вагітна жінка вже ніколи не буде знати спокою за ще ненароджене дитя. Гинуть дорослі сини, борючись зі страшним вогнем, гинуть матері, які неспроможні до синам. Вогняний хрест тепер переслідує і синів, і матерів. Ніхто не врятується, бо смертельний вогонь "женеться хрестом навздогін".
Іван Драч намагається знайти витоки біди, чому вона сталась, і доходить страшного висновку: цю трагедію породили нелюди. Немає значення, хто вони: чи політики, чи вчені... Але вони будуть прокляті народом за недбалість, за байдужість.
Бог їм суддя.
І сьогодні обов'язок кожного з нас — зробити все, щоб ніколи більше не зазнала лиха Земля.
Люди! Бережіть землю! Бережіть заради дітей, онуків, заради життя!
