Коли настає моя улюблена пора року – весна, я дуже люблю відвідувати якісь особливі природні місця. Це або парк, або місце біля річки або ліс. До лісу добиратися дуже далеко, тому найчастіше ми з подругою просто гуляємо в парку. Так приємно гати за природою, яка прокидається!
Наш парк розташований біля прекрасної річки. Синьою стрічкою вона простягається із заходу на схід. Уздовж її берегів ростуть верби, купають свої гілки в чистій воді. Ця річка – особлива. В ній не можна купатися, ловити рибу. Місцева влада дуже її оберігає від негативного впливу, адже вона така красива і така важлива для нашого середовища!
Уздовж одного з берегів тягнеться наш місцевий парк. У нашому невеликому місті він один-єдиний, тому тут часто гуляє багато людей. Ми сідаємо на лавочку і милуємося красою природи. Дерева, струнко тягнуться до неба, подекуди вже замінили свіженькі молоді листочки. Вони такі красиві! Ще не обпалені сонцем, не овіяні вітрами, боязко визирають через гілочки і намагаються зловити перші сонячні промінчики. Від гілочки до гілочки літають метушливі пташки. Вони теж радіють весні. Ця зима була дуже довга і холодна, по ній скучили вже все! І, сидячи на лавочці, я починаю розуміти, що теж чекала цього всього. Нарешті! Нарешті настає весна. Милуюся красою природи: доріжки встелені першої боязкою травичкою, на кущах теж з'являються листочки. А під ними – цілий світ! Метушливі комашки починають своє рухоме життя. Бігають туди-сюди, цілеспрямовано переміщаються невеликими купками, щось шукають, чогось хочуть.
Я сиджу на лавочці і вдихаю свіже повітря. Навесні навіть дихається якось не так. Ніби легше, простіше. Вже розумієш, що вітер – не такий морозний, а сонце – не таке далеке. І від цього так добре на душі, що відчуваєш якесь єднання з цією природою, яка, прокидаючись, тягне свої невидимі рученята до далекого синього неба, такого чистого і безхмарного в пізньому березні.
Поверхня річки чиста, гладка, як скло. Здається, що можна встати і піти по ній прямо на протилежний берег. Опущені у воду гілки верб нагадують довгі руки,які купаються у ванні. Верби теж втомилися від холоду: всю зиму вони стояли на сторожі льоду і снігу, а тепер, нарешті, можуть зануритися у воду, та ще холодну, але таку довгоочікувану, рідкісну прохолоду!
Природа надихає все навколо. Так хочеться творити: писати, співати, малювати. Дістаю блокнот і олівець, починаю малювати. Несміло виводжу лінії найближчих дерев, кущів, штриху травичку. Навіть по сірому малюнку розумієш, що це вже не зима, навіть не дивлячись на те, що я не маю кольорових фарб або олівців. Міма мене пролетів метелик. Звідки вона тут? Що вона забула тут? Ще так прохолодно, і квітів ще не видно, але це маленька істота вже не дочекається, коли зможе пурхати від зелені до зелені, шукаючи зручного зупинки.
Насправді в будь-який час року природа прекрасна. Але іноді так втомлюєшся від одного і того ж пейзажу, що починаєш радіти найменшим змінам в середовищі. Ось так і я. Якісь три місяці тому сиділа, зачаровано дивилася на дзеркальну поверхню свіжого льоду на цій же річці, а тепер радію, що, нарешті, бачу темну воду. Скоро настане літо, і зелене розмаїття листя і трав буде надихати мене на нові слова! Фуух
1. В густім зеленім березовім гаю над Дністром весело щебетали пташки (І. Франко). 2. Збирають світлі, золоті меди веселокрилі та прозорі бджоли (М. Рильський). 3.Живуть у пам'яті народу його вірні дочки і сини, ті, що не вернулися з походів грізної, великої війни (В. Симоненко). 4. Люблю я бистрину життя прозору, поривну, глибоку (Д. Павличко). 5. За шкільними партами схилились чорняві, біляві, русяві голівки (І. ЦюпаНазустріч їм мирно ступали сірі круторогі воли, уярмлені в повози (Р. Іванченко).І.В море впало кілька здорових, важких крапель дощу (І. Нечуй-Левицький).8. Високий, чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху - косовицю (О. Довженко). 9. Ніч розкинула над селом своє темне, всипане зорями шатро (І. Цюпа).
Коли настає моя улюблена пора року – весна, я дуже люблю відвідувати якісь особливі природні місця. Це або парк, або місце біля річки або ліс. До лісу добиратися дуже далеко, тому найчастіше ми з подругою просто гуляємо в парку. Так приємно гати за природою, яка прокидається!
Наш парк розташований біля прекрасної річки. Синьою стрічкою вона простягається із заходу на схід. Уздовж її берегів ростуть верби, купають свої гілки в чистій воді. Ця річка – особлива. В ній не можна купатися, ловити рибу. Місцева влада дуже її оберігає від негативного впливу, адже вона така красива і така важлива для нашого середовища!
Уздовж одного з берегів тягнеться наш місцевий парк. У нашому невеликому місті він один-єдиний, тому тут часто гуляє багато людей. Ми сідаємо на лавочку і милуємося красою природи. Дерева, струнко тягнуться до неба, подекуди вже замінили свіженькі молоді листочки. Вони такі красиві! Ще не обпалені сонцем, не овіяні вітрами, боязко визирають через гілочки і намагаються зловити перші сонячні промінчики. Від гілочки до гілочки літають метушливі пташки. Вони теж радіють весні. Ця зима була дуже довга і холодна, по ній скучили вже все! І, сидячи на лавочці, я починаю розуміти, що теж чекала цього всього. Нарешті! Нарешті настає весна. Милуюся красою природи: доріжки встелені першої боязкою травичкою, на кущах теж з'являються листочки. А під ними – цілий світ! Метушливі комашки починають своє рухоме життя. Бігають туди-сюди, цілеспрямовано переміщаються невеликими купками, щось шукають, чогось хочуть.
Я сиджу на лавочці і вдихаю свіже повітря. Навесні навіть дихається якось не так. Ніби легше, простіше. Вже розумієш, що вітер – не такий морозний, а сонце – не таке далеке. І від цього так добре на душі, що відчуваєш якесь єднання з цією природою, яка, прокидаючись, тягне свої невидимі рученята до далекого синього неба, такого чистого і безхмарного в пізньому березні.
Поверхня річки чиста, гладка, як скло. Здається, що можна встати і піти по ній прямо на протилежний берег. Опущені у воду гілки верб нагадують довгі руки,які купаються у ванні. Верби теж втомилися від холоду: всю зиму вони стояли на сторожі льоду і снігу, а тепер, нарешті, можуть зануритися у воду, та ще холодну, але таку довгоочікувану, рідкісну прохолоду!
Природа надихає все навколо. Так хочеться творити: писати, співати, малювати. Дістаю блокнот і олівець, починаю малювати. Несміло виводжу лінії найближчих дерев, кущів, штриху травичку. Навіть по сірому малюнку розумієш, що це вже не зима, навіть не дивлячись на те, що я не маю кольорових фарб або олівців. Міма мене пролетів метелик. Звідки вона тут? Що вона забула тут? Ще так прохолодно, і квітів ще не видно, але це маленька істота вже не дочекається, коли зможе пурхати від зелені до зелені, шукаючи зручного зупинки.
Насправді в будь-який час року природа прекрасна. Але іноді так втомлюєшся від одного і того ж пейзажу, що починаєш радіти найменшим змінам в середовищі. Ось так і я. Якісь три місяці тому сиділа, зачаровано дивилася на дзеркальну поверхню свіжого льоду на цій же річці, а тепер радію, що, нарешті, бачу темну воду. Скоро настане літо, і зелене розмаїття листя і трав буде надихати мене на нові слова! Фуух