«- Який Чіпка?
- А той… що, як навіжений, ганяє по селу…
- Ага!.. Чого ж це?
- Та каже: чи не купив би ти хліба?
- Якого хліба? - пита, роздумуючись, Грицько.
- Не знаю. Каже - хліб продати… А я стою собі та думаю: який це він хліб продає, й навіщо тобі хліб купувати, коли богу, свій ще потрохи тягнеться…
- Що ж ти йому одказала?
- Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пізніше, як ти дома будеш…
- Ну, а він тобі - що?
- Каже: зайду - та й пішов з двору.
- Гм,- мугикнув Грицько.- От, дивіться, коли б не здурів парубок… З кругу спився!»
моє село
маленька крапелька величної держави —
моє село, багато є таких!
зазнало лиха, бідувань і слави
воно живе і вічно буде жить!
нашому селу літ триста п'ятдесят, різні версії є про його назву.
що чумаки возили сіль із криму й заїжджали часто у корчму. і що перший переселенець дав назву свою. що княгиня софія кантимирівна правила нашим селом. мала маєток, роганку-річку, а в ній карасі, і лини, й окуні. і церква теж була. і люди добрі, прості, роботящі, умілі та тямущі. і пісня сходила із уст сама.
мала рогань, так звуть моє село, зручно примостилося біля швидкоплинної річки, затіненої верболозами.
це частина моєї рідної вітчизни, покровителька батьківського роду, моя відрада і надія, мої сподівання і звертання. село добрих і працьовитих людей, які прагнуть зробити його зручним і впорядкованим.
у ньому я народилася, пішла до школи, тут моя рідня, друзі і знайомі, тут і доля моя.
дуже гарне село навесні, коли цвітуть сади, і влітку, коли будинки потопають у зелені і квітах.
через усе село в'юнко в'ється, мов стрічка, бруківка-шлях, що єднає нас і місто харків.
я живу і снюся своїм селом, воно в мені, бо будить думку і гріє душу, дороговказ і майбуття моє.
я уособлюю малороганську землю, що повнить світлом наш небокрай, чесних, порядних людей і є дивом калиновим, чарами барві
