Заходила ніч. Кудись ховаються останні шуми й гуки літньої
днини. Не погасло ще на заходічервоне зарево, а вже над ним зажевріла вечірня зоря. А місяць зразу ожив і засвітився білим чарівним огнем.
Ринуло з неба море світла. Над степом промайнув незрячий сон. Ніч зайшла. Маленькою хмаринкою темніє над яром у степу хуторець. Синіють хатки. У яр потяглися тіні. Тихо в хуторі. Серпи, коси, вози, збруя — усе лежить коло хат. Стіжки свіжої пашні, тягнуться ниви з блискучою стернею. На нивах темніють снопи, стелються покоси і стоять клапті недокошеної пшениці.
А над усім густо стелеться дух свіжого сіна.
Розкошами, красою віє над степом…
У яру тихо й сумно. Світить місяць. Розтягнулися довгою стрічкою кучеряві верби. З-під верб попливли проти місяця тіні. Запирскало щось… Воли. За волами виринула волохата постать. На голові в неї якесь ганчір’я, довга свита , на ногах великі чоботи, а в руках
— батіг. З купи ганчірок визирає дівоче личко з великими очима. Дівчина притулилася плечем до стовбура й закинула голову проти місяця. Очі в неї склепилися, руки опустились. Стоїть і осміхається. Затремтіло зразу повітря, і зграї срібних звуків полетіли яром і далеко кругом заснували степ. Потім із моря звуків вирізалися дзвінкі слова
пісні:
Яром, яром, пшениченька ланом,
Горою овес.
Не по правді, молодий козаче,
Зо мною живеш…
Слова оддалися голосною луною. Дівчина замовкла і схилила голову. Стало тихо. Тільки десь далеко завмирали останні одголоси пісні.
Верби стоять непорушно. Крізь їх віти визирають зорі. Дівчина звела очі й вдивлялася ними в сріблясту далечінь. Здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала головою. Знову зворухнулося повітря, і срібні звуки розбудили степ. Дівчина заплющила очі. І ввижається, що вона дочка багатого батька. У неї шовком шиті сорочки, дорогії килими, дукачі срібні… Але не хоче її любити козак молодий. Він у пишному вбранні. Під ним грає кінь вороний з золотимиі підковами, срібними стременами. Сидить козак на коні перед нею, а вона стоїть перед ним засмучена та стиха докоряє йому, що не по правді він з нею живе… Тужить, розливається голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу оповідання про дівчину та зрадливого козака.
Объяснение:
Якось так вибач якщо не так
кожна людина наділена уявою. ще з раннього дитинства уява починає володіти нашими думками. вона представляє перед нами картини майбутнього й минулого, існуючого та фантазійного. уява - це ніби пензель, завдяки якому ми можемо намалювати речі та явища, яких ще ніколи не бачили.
і саме завдяки уяві у людини з’являються мрії. спочатку, вони зовсім прості і легкоздійсненні. потім людина починає рости і пізнавати світ, розставляти пріоритети та вподобання. а разом з людиною ростуть і її мрії. вони стають ширшими та конкретнішими. їх кількість неодмінно зростає. деякі з цих мрій стають цілями, яких людина прагне досягнути в своєму житті,а інші так і залишаються мріями, через свою нездійсненність.
мрії – це ніби квитки у майбутнє життя, и кожен з нас прагне цими квитками скористатися и насолодитися. мрій у світі багато, набагато більше ніж самих людей. хтось мріє бути сильним і хоробрим, хтось прагне слави та вроди, для когось найважливішим є багатство. ми уявляємо майбутнє кохання та сімейне щастя, або професію, яку прагнемо опанувати.
важко виділити одну окрему мрію, яку я б вважав(ла) найголовнішою. для мене, як і для всіх інших, важливим є моє майбутнє життя. і, звісно, я прагну мати хорошу професію та достаток, люблячу сім’ю та вірних друзів. я хотів(ла) би жити в добробуті та ніколи не сумувати, подорожувати і побачити світ. важко виділити одне, найзаповітніше бажання. проте, мабуть, для мене це – правильно вибрати свій шлях, знайти свою життєву дорогу. адже,на мій погляд, найголовніше це - не прожити своє життя марно та бездумно.
мрії наповнюю наше життя барвами, вони нам пізнати себе. ніколи не можна позбавляти себе мрій, бо людина без них існувати не може.
