"Intermezzo" Михайла Коцюбинського
"Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. Йду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із сателітами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони. І від того - синіше небо; чорніші крила.
На небі сонце - серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Йду далі - киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й по А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок."
ОЙ ТИ ЯК ГРІМ СЕРЕД ЯСНОГО НЕБА АЖ НАЛЯКАВ МЕНЕ
ТИ БАЧИВ ВЧОРА БІЙКА БУЛА ПІСЛЯ ФЕСТЕВАЛЮ
ТА БАЧИВ ЛЮДЕЙ ТАК ЩО НІДЕ ГОЛЦІ ВПАСТИ
А Я ЧУВ ТИ ВВЕЧЕРІ НА БІЙЦІ НАМАЗАВ САЛОМ ПЯТИ
ТЮ ХТО ТОБІ ТАКЕ СКАЗАВ Я ВТЕЧУ ТОДІ КОЛИ РАК НА ГОРІ СВИСНЕ
НУ НУ ДИВИСЬ МЕНІ! ОЙ ДАВАЙ КУМЕ БО МЕНЕ ЖІНКА КЛИЧЕ
ДАВАЙ