Ім’я видатного українського Кобзаря — Тараса Григоровича Шевченка — відоме далеко за межами України. Він. як дійсний патріот своєї Вітчизни, був завжди разом з нею. навіть тоді, коли був далеко від неї. Думки Кобзатзя летіли до рідної неньки, намагаючись хоч чимось їй до й, скривдженій та знедоленій. Немає волі на Україні, забулася козацька слава — ось шо бентежить Таоаса Шевченка. І шле він на рідну землю свої думи, свої «квіти»: В України ідіть, діти. В нашу Україну, Попідтинню сиротами. А я — тут загину. («Думи мої, думи…») Тужить Кобзар за своєю ненькою, бо Батьківщина — єдина у світі, і її неможливо забути. Але не все спокійно на Україні, «у тім раї»: Латану свитину з каліки знімають,З шкурою знімають, бо нічим обутьКняжат недорослих: а он розпинаютьВдову за подушне, а сина кують…(«Сон» )Як тяжко і гірко пе бачити справжньому синовіУкраїни! Плаче він від того, шо забуває українськийнарод й історію свою, і культуру, і мову; замістьцього хоче стати подібним ло «московів»:Україно! Україно!Оце твої дітиМосковською блекотоюВ німецьких теплицяхЗаглушені!.. Плач, Україно!Бездітна вдовице!(«Сон»)Закликає Тарас Шевченко стати вільними, незалежними, прислухатися до плачу рідної неньки. Перебуваючи у казематі і далеко за межами своєї Батьківщини, завжди лине він думкою до неї, тужить і плаче, розуміючи, як тяжко їй зараз доводиться, позбавленій волі. Ми ніби чуємо і стогін України під ярмом — панським та московським, — і стогін самого Кобзаря: Подивіться на рай тихий,На свою Країну.Полюбіте щирим серцемВелику руїну.Розкуйтеся, братайтеся!(«І мертвим, і живим…» ) Адже Україна — єдина у світі, і не знайдемо ми ніколи нічого кращого, ніж її зелені садочки, ніж її веселі річки. Все це — вона, рідна мати, заради якої можна навіть віддати життя. Кожна країна має свої здобутки, свої ідеали. Люди усіх країн спілкуються між собою, беруть краще з культури, мистецтва, технологій, але ж не потрібно сліпо поклонятися всьому, що мають інші країни, адже Україна та українці — це самостійна нація, у якої є чудове мистецтво, перш за все пісенне, є своя історія, хоч страшна, навіть трагічна. Тому й радить Великий Кобзар: Учітесь, читайте,І чужому научайтесь.Й свого не цурайтесь,Бо хто матір забуває…Того Бог карає.І немає зломуНа всій землі безконечнійВеселого дому.(«І мертвим, і живим…») За такою Україною, вільною, незалежною, тужить Тарас Шевченко, де усі люди будуть братами, де будуть розуміти один одного так, як було колись. І тоді прийде нове життя, щасливе, радісне, «оживе добра слава», і буде «сім’я велика»; і в цій «сім’ї вольній, новій» житиме вічно ім’я великого українського Кобзаря. Тарас Григорович Шевченко вірить у те, що Україна порве «кайдани» неволі, «окропить» волю «вражою злою кров’ю, стане рівною з іншими країнами, і «забудеться срамотня давняя година», тому й кличе: Обніміться ж, брати мої,Молю вас, благаю!(«І мертвим, і живим…» )
Описати картину Євгена Лещенка "Крізь снігову завісу" пропоную так: Картина Є. Лещенка "Крізь снігову завісу" зображує один із зимових днів. Здається, всю ніч лісом гуляла хуртовина. Природа стоїть, засніжена. Десь встає сонечко. Воно осяює все навколо. Білий сніг бринить від променів. Ось до своєї домівки, в дупло, стрибає по гілочках білка. Занурені по пояс у сніг, біжать олені. Зимівля - важкий час для тварин. Картина Є. Лещенка здається мені казковою. На ній переважають білі та рожеві барви. І це не дивно. Адже білий - це колір могутньої зими.Природа на полотні не виглядає змученою. Навпаки, вийшло сонце. Стоїть погожий зимовий день. Лиш лісові звірі ходять у пошуках харчів. Полотно Є. Лещенка викликає у мене почуття спокою, радості та страху за життя звірів.
Я радію, коли сніг починає йти ще у листопаді. Щороку, мій тато мене будить, коли на вулиці випадає перший сніг. Вмить, я радісно через силу виштовхую себе з ліжка, бо взимку важко підійматися, тепло і йду з захопленням гати за опадами на вулиці, А з вікна, я гаю як стоїть засніжений, мов зачарований й окутаний білою фатою парк. Я вдивляюся в білосніжні стежечки, ще до сих пір ніким не тронуті, й про себе благаю всіх лісових мешканців, охороняти парк, щоб він назавжди залишився таким білим та зимовим...
