Козакові і смерть, і рани не дивина. якби він довго оплакував загиблих друзів та панькався з кожним слідом шаблі на власнім тілі, то вік не мав би часу не те що бити ворога, а навіть з’їсти та заспівати пісні. подужчав вітер, і веслярі, поклавши весла в чайки, взялись похмуро до сухарів та риби. орендарен-ко віддав стерно сусідові, ще кремезному, хоча й підтоптаному, діду щириці й гукнув, аби усі почули: — а що, панове молодці, поопускали вуса, мов ті соми на березі? ! злякались турків? — шкода хлопців…— це тільки перший бій. і перші втрати… — мовив отаман журно. — ніхто не знає, хто з нас повернеться й побачить неньку січ… але хіба нам вперше дивитися кощавій в хижі очі й орати синє море? ! — підвищив голос, немов підтяг струну.— хай бусурмани журяться, ждучи страшної помсти…— схопила б їх запупиця! — додав щириця. невдовзі, дивлячись то вдалину, то на вітрила, січовикипомітили тривожні зміни. мов білогриві коні, по морю бігли хвилі, сховалося у сірім мреві сонце, і вітер дужче й дужче зривав зі щогл полотнища.— тимоше, буря буде,— сказав непран отаманові.— то турки дмуть з очакова, щоб поспішали ми до султана в гості…— чи до шайтана в зуби.— у нього й так завізно. поки розмістить бусурманів, посланих сьогодні в пекло, то ми босфор пливли останніми. попереду, неначе біла хмара, розкинувши широко крила, летіло біля трьохсот вітрильників. такої сили чайок ще не виходило в козацьке чорне море. добряче, видно, розмахнувся тарас трясило на варшаву, коли послав такий удар стамбулу. це хвилювало непрану душу, тішило, що рідний край зведеться і скине пута. він милувався нестримним бігом чайок, невпинним плеском весел, глухим бринінням снасті, що в ньому ледь уловлювався суворий голос думи, ще не народженої, ніким ніде не співаної, але вже існуючої, неначе воля, якої жде вкраїна і за яку вони прорвалися на цей безмежний простір.на море швидко й густо лягала чорна ніч. із байдака хмельницького передали всім чайкам: не зупинятись на ніч, не відставати, а йти щосили до босфору. неначе привиди, човни щезали в темряві, у гулі й свисті вітру… ставало смутно від самоти, від мороку, від шурхоту вже ледве видних хвиль. нарешті все покрила важка пітьма. ні місяця, ні зір у небі, ні вогника у всьому світі. байдак і темрява. навальний дужий вітер і стугін моря, схожий на… ні, він ні з чим не схожий, цей голос моря, йому немає рівних! розкотистий, величний, моторошний, він ошелешує того, хто вперше почує бурю, й проймає душу холодом тому, хто вже раніше спробував нічного ґерцю з морем. вода кипить, розгойдується, неначе тісно їй у величезній чаші, неначе хтось, іще могутніший і невблаганніший, безжально тисне, гонить її у невість із берегів, межи яких їй так спокійно й зручно. розбурхана, до дна стривожена, вона сліпа й нещадна в своєму жасі й натиску, в своїй безмежній силі.
У суспільстві завжди цінувалися такі чесноти, як доброта, щирість, чесність, доброзичливість, вихованість. Але як же дізнатися, чи насправді людина щира, добра та ввічлива або вона просто грає роль? Буває й так, що під маскою удаваної доброзичливості ховається огидна фізіономія егоїста, байдужого до всього та всіх, крім себе.
На мій погляд, єдиний б дізнатися, якою є та чи інша людина насправді - це проаналізувати її вчинки, зроблені тоді, коли цю людину нихто не бачить. Саме тоді, коли людина залишається на самоті, вона вчиняє так, як вважає за потрібне. Наприклад, можна скільки завгодно говорити про те, що слід поважати літніх людей, але якщо ця людина, коли її ніхто зі знійомих не бачить, не поступиться місцем старенькому дідусю або бабусі, не до вийти, не притримає двері в магазині - ця людина є недоброю та невихованою. А ось якщо людина робить добрі вчинки і не робить поганих, навіть якщо про це ніхто не дізнається - тоді її чесноти є справжними.
Таким чином, тільки вчинки людей, які робляться не на очах рідних, друзів та знайомих, можуть сказати про те, чи грає людина роль доброї, чесної, вихованої людини або насправді є такою.
2)у
3)а