Моє село невелике, порівняно з містом, але дуже мальовниче. Зветься воно Василівкою, на честь хлібороба Василя, який першим поставив тут хату.
Той Василь дуже вдало вибрав місце для оселі. Опис місцевості села я почну з опису річки. Вона тиха, заросла комишем. Річка протікає відразу а околицею нашого села. Там купаються місцеві гуси, а на березі пасуться корови.
А далі розташований шматок незайманого степу, горби та схили. Весною він увесь заквітчаний, а влітку вітер доносить до села духмяні пахощі степових трав. Зі степом стикаються рівні зелені поля. Тут агрофірма та фермери вирощуют пшеницю, кавуни та дині, а ще — овочі.
На схід від села розташований невеликий та неглибокий ставок. Він має штучне походження. Його вирили десь сімдесят років тому. Саме сюди селяни ходят рибалити та купатися, бо в самій річці суцільні мул, комиш та жаби.
Ще на річці водяться видри, білі чаплі, навіть хижі ласки. В степу можна зненацька наполохати зайця або ховрашка. А одного разу, коли зима була холодна, люди бачили просто за околицею села старого сірого вовка.
Але наше село цивілізоване. В ньому багато вулиць, навіть є так звані “краї” . Наприклад,та частина села, що знаходиться біля річки, зветься “Жабівкою”. У нас є газопровод, магазини, середня школа, дітсадок, будинок культури. Ще в селі є церква, саме тому село споконвіку зветься селом, а не хутором. До нас можна доїхати з районного центру на автобусі, який ходить тричі на день.
Більшість селян живе у садибах. Вони саджають великі городи та збирають у власних садках яблука, вишні, черешні та груші. Проте біля сільради є кілька двоповерхових будинків з квартирами.
Коли я стану дорослим, то обовязково поживу певний час у місті. А потім повернуся до рідного села, бо мені до вподоби жити серед природи.
Моє село невелике, порівняно з містом, але дуже мальовниче. Зветься воно Василівкою, на честь хлібороба Василя, який першим поставив тут хату.
Той Василь дуже вдало вибрав місце для оселі. Опис місцевості села я почну з опису річки. Вона тиха, заросла комишем. Річка протікає відразу а околицею нашого села. Там купаються місцеві гуси, а на березі пасуться корови.
А далі розташований шматок незайманого степу, горби та схили. Весною він увесь заквітчаний, а влітку вітер доносить до села духмяні пахощі степових трав. Зі степом стикаються рівні зелені поля. Тут агрофірма та фермери вирощуют пшеницю, кавуни та дині, а ще — овочі.
На схід від села розташований невеликий та неглибокий ставок. Він має штучне походження. Його вирили десь сімдесят років тому. Саме сюди селяни ходят рибалити та купатися, бо в самій річці суцільні мул, комиш та жаби.
Ще на річці водяться видри, білі чаплі, навіть хижі ласки. В степу можна зненацька наполохати зайця або ховрашка. А одного разу, коли зима була холодна, люди бачили просто за околицею села старого сірого вовка.
Але наше село цивілізоване. В ньому багато вулиць, навіть є так звані “краї” . Наприклад,та частина села, що знаходиться біля річки, зветься “Жабівкою”. У нас є газопровод, магазини, середня школа, дітсадок, будинок культури. Ще в селі є церква, саме тому село споконвіку зветься селом, а не хутором. До нас можна доїхати з районного центру на автобусі, який ходить тричі на день.
Більшість селян живе у садибах. Вони саджають великі городи та збирають у власних садках яблука, вишні, черешні та груші. Проте біля сільради є кілька двоповерхових будинків з квартирами.
Коли я стану дорослим, то обовязково поживу певний час у місті. А потім повернуся до рідного села, бо мені до вподоби жити серед природи.
Козаки спершу звалися вільні вояки, що своєю охотою ходили у степ за здобиччю або поступали на службу до якого князя чи царя московського. Були козаки християнські й татарські. Були цілі села козацькі, особливо на півдні України й Московщини. Багаті вельможні пани на Вкраїні й Білій Русі залюбки підмовляли козаків, щоб укупі обороняти землі свої від татар, ходити самим на татар, одбивати у них полон людський, табуни та іншу здобич. На одному з дніпровських островів козаки стали кошем, і з того часу почалась Запорізька Січ. Від турецьких галер боронили її дніпровські рукави, бо по їхніх берегах ріс тоді високий очерет. Турки вже ніколи не їздили Дніпром до Січі.