В історії науки небагато імен, які були б відомі на світовому рівні, знані кожною освіченою людиною. Ім’я Софії Василівни Ковалевської – видатного вченого-математика, механіка і астронома, першої в світі жінки – професора і академіка, обдарованої письменниці, публіцистки – це справді символ щедрого таланту і яскравого, самобутнього характеру. Софія вже з дитячих років писала вірші і була впевнена, що стане поетесою, виношувала навіть задуми кількох великих поем. Талановита і працелюбна, ще підлітком вона зробила кілька математичних відкриттів. Так, у дванадцятирічному віці, вивчаючи геометрію, власним, відмінним від класичного шляхом Софія вивела співвідношення між довжиною кола і його діаметром (число пі). Двома роками пізніше вона сама розібралась у тригонометричних формулах з підручника фізики, який випадково потрапив до її рук. На той час жоден вищий навчальний заклад царської Росії не приймав на навчання жінок. Єдиною можливістю здобути вищу освіту було виїхати за межі країни і вступити до закордонного університету. Однак для цього необхідно було, мати паспорт, який дівчина могла отримати лише з дозволу батьків або ік взяти шлюб. Соня палко мріяла про навчання за кордоном, але батько був неприхильним до її бажань. У результаті дівчині довелося вдатися до фіктивного одруження з молодим ученим-зоологом Володимиром Ковалевським. Згодом цей шлюб став щасливим. Молоде подружжя переїхало до Німеччини, де Софія вивчала математику. Невдовзі вона стала улюбленою ученицею одного з найбільших тогочасних світових математичних світил, а вже 1874 року стався небувалий в історії європейської науки випадок – Геттінгенський університет заочно присвоїв 24-річній Софії Ковалевській ступінь доктора філософії і математики на основі трьох виконаних нею до цього часу наукових робіт, які викликали великий резонанс у наукових колах Росії і за її межами. Проте ні високий науковий ступінь, ні загальне визнання її наукових заслуг, ні сприяння видатних учених, ямі особиста енергія і кипуча діяльність не до Софії Василівні одержати дозвіл на викладання. Повернувшись до Росії, Ковалевська відійшла від наукової роботи, бо не змогла знайти застосування своїм знанням. Коло інтересів С. Ковалевської залишалося надзвичайно широким. Вона жваво цікавилася мистецтвом, літературою, багато сил і часу віддавала власній публіцистичній творчості. Після трагічної загибелі чоловіка вона прийняла пропозицію про переїзд до Стокгольма працювати приват-доцентом у щойно відкритому тамтешньому університеті. Цей період життя став для Ковалевської періодом розквіту наукової й літературної діяльності. Справжньою перлиною літературної творчості Ковалевської стали позначені великою, іноді суворою до себе й навколишніх правдивістю і водночас глибоким ліризмом автобіографічні нотатки «Спогади дитинства». Сповнені влучних алегорій, тонких вони принесли авторці загальне визнання. Та все ж головною її цариною залишалася математика. У Стокгольмському університеті вона з великим успіхом читала лекції німецькою і швецькою мовами, видавала науковий журнал. Ковалевська швидко стала улюбленицею шведської інтелігенції, її ласкаво називали «наш професор Соня». Того ж року Софію Василівну першою із жінок обрано членом-кореспондентом Петербурзької академії наук. Однак права викладати у вищих навчальних закладах Росії вона так і не одержала.
Коли мій син приносить зі школи незадовільну оцінку, дружина трагедійно запитує в нього, що він там знову накоїв.
Син видушує із себе, що вони з хлопцями каталися один на одному й наскочили на вчительку, а та злякалася й побігла.
Мені цікаво, як швидко побігла вчителька, але я гашу свою цікавість і суворо кажу, що так робити не можна.
Бабуся говорить онукові, що його батько ніколи так не робив, приносив додому тільки відмінні оцінки. Я відчуваю, як блакитна дитина, викликана бабусею і мамою з небес, пурхає над моєю головою. А між іншим, коли б той блакитний янгол потрапив у наш 5-Б, то не вирвався б звідти живцем. А якщо й вирвався б, то з обдертими крилами. І найбільше блакитного пір'я було б у моїх жменях.
У дядька Матвія був найвищий пліт (огорожа), найзліший собака і найсмачніші яблука.
Я нізащо б не поліз у садок, якби не однокласниця Оля з чудернацьким прізвищем — Чровжова, у котру були закохані всі хлопці, серед них і я. Оля раптом заявила, що хоче яблук, і я, віддавши другові книжні й картуз, поліз через паркан. Нарвав повну пазуху яблук, хотів злазити з дерева, а там мовчки чекає на мене чорний і злющий Полкан. Я необдумано кинув у нього яблуко, він люто загавкав, і прибіг Дядько Матвій... Наші батьки були скупими на ласку, обережними на похвалу. Частіше лаяли й били, але чого вони варті, оті зроду-віку небиті, нелаяні діти?
Нарешті прийшли довгождані літні канікули. Можеш робити все, що тобі заманеться — ганяти лісом, їздити на конях, робити набіги на чужі садки й городи.
Увечері прийдеш утомлений, повечеряєш окрайцем хліба з молоком — і спати!
Літні канікули найтісніше пов'язані з річкою. Мені здається, що люди, які виросли біля світлих веселих річок, не можуть бути злими або похмурими.
Ранньої весни ми бігали дивитись, як скресала крига, інколи навіть каталися на крижинах. Після сніжної зими ранньою весною село заливала повінь. Дорослим — клопоти, а дітям — радість. Хіба не цікаво поїхати вулицею на човні! Ми навіть у морський бій ходили на хлопців із сусідньої вулиці!
Річка наша — чиста і весела. У прозорій воді видно рибу. Безліч раків водилося в норах кручі під водою. Ми брали відро і йшли із братом Сергієм печерувати раків. Я пірнав, знаходив нірку, просовував туди руку й хапав рака зверху, щоб він не схопив клешнею. Брат складав їх у відро. Єдине, чого боявся — натрапити на гадюку. Набралося вже майже відро раків. І раптом, відчувши у норі щось холодне й слизьке. Я кулею вилетів із води.
Мабуть, у мене був такий вигляд, що братик з переляку побіг і перекинув відро. Ми озброїлись кийками, подивилися добре — гадюки не було. Зібрали раків, Сергій пішов набрати у відро води й... воно впало та втонуло. Лізти у воду я вже не наважився. От Сергіїще! Хоч це він втопив відро, мама лаятиме мене, бо я ж старший, а старші за все відповідають.
Я цілком згодна з тим, що в наш час новітніх інформаціоних технологій, люди зовсім забули, що таке добре ім'я.Зараз можно не турбуватися про те, що кажеш, адже ніхто може навіть і не знати твого справжнього імені.Пиши, що забажаєш.Нецензура, помилки, нечесні вчинки- усе це з'явилося з появою сучасних гаджетів.Я не розумію таких людей.Можна подумати, що у людей зовсім немає совісті, коли вони продають не якісний товар і обманюють людей.Коли вони ненормативною лексикою розмовляють з людиною, яку навіть не бачили в житті, здається, що люди зійшли на попередню ступінь еволюції.Так насправді і є.Це дуже сумно.З появою інтернету, люди почали деградувати, хоча ті особи, які і вигадали його, зробили це для розвитку людини, для того, щоб викорчувати неосвічуваність.Але все зовсім не так.На мою думку, людям було б краще без інтернету та новітніх технологій.Вони заважають нам жити.
