Учителя,та старших осіб. Учень має підтримувати дисципліну у класі.Не бігати,не стрибати,по партах не ходити.Коли хоче вийти піднімає руку і коли дозволили чемно йде.Таким має буди дуже врівноважений учень та шанобливий до всього.
Відомий філософ доби Відродження сказав: «Рослина без коріння всихає, людина без минулого не живе». Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
У запорожців існував гарний звичай: біля всякого статечного козака мав бути хлопець-підліток. Ті хлопці звалися джурами. Джура доглядав коня та зброю свого названого батька-запорожця, ходив разом із ним у походи й навіть у битвах ставав йому в пригоді, набивав рушницю, викрешував вогонь на люльку та приносив пити. Таким хлопцям доводилося зазнавати багато всяких пригод та небезпеки. Через те, доходячи парубочих літ, вони ставали найзавзятішими козаками. Знаючи такий січовий звичай, запорожець Петро Рогоза, почувши, що його батько й мати в Україні померли, а брати Демко, Гнат та Василь лишилися без притулку, привіз їх усіх на Січ. Демка він приписав до куреня козаком, бо йому пішов уже двадцятий рік, тринадцятирічного Гната віддав за джуру до полковника. Меншого ж брата Василя, якому минуло лише десять літ, вирішив віддати на послуги кухарям, аж поки підросте. Незабаром козацтво подалося Дніпром на Чорне море. З військом пішли Демко та Гнат. Січ немов заснула або вимерла. Поміж куренями тинялися тільки немічні діди. Більшість кухарів теж пішла за військом, а ті, що лишилися на Січі, не мали для кого варити страви. Василь вештався біля січових окопів. Бо ж навкруг Січі були глибокі рівчаки, а понад рівчаками високі земляні вали, обплетені лозою, щоб не обсипалися. На північ од січового майдану височіла башта. З неї, як на долоні, було видно безкраї зелені плавні, що запорожці називали Великим Лугом. По тих плавнях сріблом виблискував Дніпро з притоками – річками Скарбною й Підпільною. Річки підбігали до самої Січі. Василь побачив затоку, а в затоці човни. Він побіг з високої гори до затоки, жваво вскочив у каючок, одв’язав його від верби й відіпхнув од берега. Весло було для хлопця важкеньке, але він, узявши його за середину, спромігся закласти в уключину й почав гребти. Човен потрапив на бистрину. Його підхопило, мов трісочку, й понесло понад берегом. Василь почав гребти дужче, але човен крутився, бився об верби, що росли у воді вздовж берега. Течія вирвала хлопцеві весло з рук. Човен несло все швидше. От уже й Січ зникла з очей, і тільки один золотий хрест над церквою, сяючи понад деревами, показував, де вона лишилася. На щастя, Василеву пригоду побачив старий запорожець Очерет, що рибалив з каюка нижче Січі. Він наздогнав хлопцевого човна, причепив до свого й потяг до берега. Довідавшись, що Василь нудьгує в Січі без братів, старий в його, привів до свого куреня, подарував вудку й з того дня почав брати хлопця з собою рибалити. (За А. Кащенком.) (351 сл.)
Учень має підтримувати дисципліну у класі.Не бігати,не стрибати,по партах не ходити.Коли хоче вийти піднімає руку і коли дозволили чемно йде.Таким має буди дуже врівноважений учень та шанобливий до всього.