У сонячний день ми із сім'ї єю відправились на прогулянку в ліс. Далеко на галявині ми побачили великий кам'яний будинок. Батько відкрив залізні двері. В середині будинку стояв великий стіл, а в кутку розташувалась залізна ліжко. Я опустила голову на ліжко на ній була дуже м'яка подушка. Раптом ми почули шурхіт, то прийшли господарі будинку. На обличчі господині була сонячна усмішка, але у господаря кам'яне обличчя, йому не сподобалось, що ми увійшли без дозволу. Це був суровий чоловік у нього залізна витримка заради якої він всіх переможе і здолає. Але м'який характер господіни його переконав, що ми не злодії, а друзі. І вже у вечері нас пригощали смачною вечерею.
Мій дім-моя фортеця. Цим небагатослівним висловлюванням ми маємо на увазі, величезний сенс. Коли ти в малому віці, ти не бажаєш жити за законами сім’ї. Але, подорослішавши, ти розумієш, що ці закони потрібні.
Це правила твоєї фортеці, твоєї родини, твого будинку. У кожній родині мають місце існування ті чи інші закони, свої традиції. Ти ростеш, виховувати у своїй родині, біля своїх батьків, брата, сестри, з їх до ти отримуєш нове світосприйняття, по-новому сприймаєш все, що відбувається. Бачиш першу мамину посмішку, посмішку щастя.
У сім’ї, ти, любиш і ненавидиш, ненавидиш і любиш. Коли стаєш підлітком починаєш не любити, старшого брата і сестру. Минає півроку, і все знову по-старому. Ти знову їх любиш і скрізь і завжди з ними.
Потім років через 7-8 ти йдеш зі свого будинку, летиш з гнізда, де ти виріс. І, здається, ти радий цьому. Але проходить рік, другий і все ж тебе знову тягне в той старенький будиночок, до батьків.
Де ти жив до цього і де ти виріс, але змінити вже нічого не можна. Сім’я-це святе. У цьому будинку ти виріс, зробив перші кроки, сказав перше слово. І ти повинен і зобов’язаний, любити і поважати свою сім’ю, батьків. Так як саме їм ти зобов’язаний своїм життям.
Твій дім-це твоя фортеця і ти повинен його захищати
