Традиційне сімейне фото в оздобленій рамці за склом чи пару мегабайтів на цифровому носії? Погодьтесь, перше звучить трохи надійніше, але чи практичніше? На мою думку, всеж-таки селфі мають шанс прийти на заміну сімейним фотографіям. Ні, це не чергова технічна революція, просто з часом на заміну старим, усталеним поняттям приходять нові та більш прогресивні. У цьому немає нічого поганого, бо як казав один древній народ: "Non progred est regredi." У свій час, наші батьки робили фотографії на плівку, а потім проявляли її за спеціальною технологією. Це досить кропіткий процес, який вимагає значних витрат часу та сил. Та з приходом цифрових фотокамер усе змінилось, і тепер достатньо лише зробити пару кліків як відзнятий матеріал опиниться на комп'ютері, а згодом і розлетиться по мережі, де усі родичі та знайомі зможуть поділитися власними враженнями від побаченного, розділити ваші емоції. А селфі, це лише різновид фотографії, який набув стрімкого розвитку з поширенням мобільних пристроїв, оснащених фотокамерами, та завдяки мобільним додатким, таким як Instagram. Мало хто знає, але вперше поняття "селфі" з'явилося на австралійських інтернет-форумах у 2002 році, а перша зроблена фотографія за аналогічною технологією взагалі датується двадцятим століттям. Тому, висувати думку про те що селфі - черговий тренд 21 століття, більше ніж безглуздо. Цікаво, але значна кількість моїх сімейних фотографій за останні пару років, саме селфі, які зберігаються на полиці за скляною рамкою. Так, це частина наших традицій і я не збираюсь відмовлятися від них, хоча і є прихильником новітніх технологій. Я вважаю, що ті, хто задаються питанням, чи зможуть селфі прийти на заміну сімейним фотографіям, здебільшого мають на увазі цифрові фотографії, які зберігаються не в старовинних альбомах, а у секторах вінчестерів. Можна привести безліч "за" і "проти" з обох боків, та я б хотів зосередити увагу на основних перевагах "цифри". По-перше, компактність і місткість. Звичайний фотоальбом, зазвичай, вміщує до двохсот фотографій і при цьому важить десь до двох кілограмів, при тому що є і значно більші альбоми. У той час як ці ж 200 фотографій з легкістю розташовуються на носії вагою у пару грамів, а той взагалі на хмарному сховищі. По-друге, доступність і необмеженість. Завдяки цифровим технологіям ми маємо змогу зробити стільки фотографій, на скільки вистачить пам'яті, а потім звільнити її, відправивши відзнятий матеріал на комп'ютер і фотографувати далі і далі. Окрім того, це надає можливість інформувати про себе в Інтернеті, що особливо з плином останніх років перетворюється на справжній бізнес, який приносить значно більші матеріальні винагороди чим більшість сучасних професій. Прихильникам плівки нічого засмучуватися, адже сьогодні тренд на такі фотографії знову повертається. Правда, незвичайно, що фотографії на плівку це теж тренд? У цьому немає нічого поганого, людство розвивається і прагнення знайти нові шляхи до більш комфортного життя є досить зрозумілим, а більше необхідними.
Объяснение:
Промайнуло тепле літечко. Стоїть тиха, суха погода. Казкова осінь вдягла дерева в розкішне вбрання. Ласкаве сонце освітлює верхівки струнких берізок. Поміж жовто-зелених дерев, вузькою стрічкою в'ється річка. Вода в ній прозора, холодна, чиста. Високим синім небом пливуть пухнасті хмарки. На лісовому березі річки ростуть берізки, одягнені в золотий одяг. Тільки сосни та ялини залишилися зеленими.
Своїми різнобарвними кольорами осінь чарує зір людей. Золота красуня - чудова пора року! Картина викликає у мене піднесений настрій.
Олександр Олесь ненастанно шукав таких виражальних засобів, які з найбільшою точністю відображали б любов і захоплення Україною, надії та розчарування, його журбу і радість: Жита з волошками, і луки, і гаї. І всі розкоші весняні, Всю вроду, всю красу безкраю. Як втілити її, не знаю, В словах, в пісні мої. Як пристрасно хотілося йому, українському інтелігентові, щоб рідна батьківщина "згадала згублене ім'я"! 1903 року студентом він побував на відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві. Саме там відбувся остаточний вибір - усвідомлення свого національного покликання. Зустріч з Грінченком, Самійленком, Коцюбинським, Лесею Українкою окрилили, підняли дух. Працювати, вчитись, творити треба на славу рідної культури, рідного слова. Відтоді в кожному вірші билося переповнене любов'ю до України поетове серце. Осмислення її долі, минулого й сучасного знайшло своє журливе відображення в поезіях "Для всіх ти мертва і смішна...", "Ой не квітни, весно, - мій народ в кайданах...", "О правда! Мій народ смішний безкрає...". Промовистим є останній вірш, у якому автор стверджує, що ніколи не відмовиться від свого народу, яким би він не був "смішним, горбатим" і "безпам'ятним таким". У передреволюційні роки з'являються нові, оптимістичні настрої. Олесь палко бажає побачити свій край нарешті вільним, розкутим, спроможним творити власну долю. У поезіях 1916-1917 років звучать і надії, і заклики, і докір, і сподівання. Чи є слова прекрасніші за ті, з якими поет звертається до бажаних гостей України - Сонця і Волі? Чи ж справдилися надії? В кривавім морі і вогні Її, окрадену, збудили... Вітри і вихори страшні Її в повітрі закрутили. Відчай, безнадія. Поетове серце сходить кров'ю від муки ("В моїй душі не сходе сонце..."). Тоді, 1919 року, коли Україна, окрадена і зраджена, лежала в руїнах і кривавих шрамах, почалася трагічна сторінка життя Олеся, яку можна назвати одним словом - чужина. Він бачив, що більшовизм не дасть тієї волі, яку виходив зустрічати так сердечно. Було боляче, бо кривавий експеримент над народом тривав. У цей трагічний час Олесь звертається до образу Тараса Шевченка: Чому тепер тебе немає, В ці дні безладдя і негод, Коли над кручами блукає Війною змучений народ? Олександра Олеся розривають навпіл бажання повернутися і усвідомлення ризикованості повернення. І так майже 26 років. Що пережило його змучене серце, розкажуть вірші "В журбі я сонцю не радію...", "О, принесіть як не надію, то крихту рідної землі", багато інших. У час становлення державності Україна прислухається до голосу свого люблячого сина. Він і нині озивається в десятках нових пісень, звучить зі сцен і трибун. Збулися слова поета: Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду, Той ім'ям не вмре ніколи В спогадах народу.