Давно це було, ще до того, як народилися ми. Зозуля робила свою справу. Вона підкидала синичкам сорокопудам та іншій лісовій дрібноті свої яйця, а ті виховували підкидьків.
– Ти все співаєш, а на старість залишишся сама, як пень без пагонів, – казали птахи зозулі.
Та ж у відповідь лише сміялася:
– Ви все своє життя із пелюшками та колисками промучитеся, а я своїх дітей, як буде треба, знайду і примушу годувати себе. Закон є закон!
Однак доля зле жартує з тими, хто сподівається задарма прожити вік. Коли настав час, усі зозулині діти не визнали строкатої матері, відмовилися доглядати її. І застогнала пташина. Перші в її житті сльози покотилися з очей. На галявині, куди вони впали, розкрили свої білі вінки квіти. У народі їх так і називають – зозулині сльози. Ботаніки ж дали їм назву зозулинець плямистий.
Чи доводилося вам гати, щоб зозуля плакала? Ніхто цього не бачив. Тому про безтурботну, самовпевнену людину, яка починає бідкатися, коли потрапить у скруту, кажуть, що вона ллє зозулині сльози. А матерів, котрі не хочуть доглядати своїх дітей, зневажливо називають зозулями (З кн. «Українська міфологія») (171 слово).
Іменник гуляв по лісу і зустрів Прикметника і Дієслово: Дієслово каже: давай дружити? Іменник відповідає: навіщо? Прикметник: як це навіщо?! Щоб мати друзів. Іменник: навіщо мені друзі? Дієслово: бо в реченні ти будеш не один. Іменник: мені й одному не погано. Прикметник: ну як хочеш. От іде Іменник далі і непомітив як звалився в яму. Іменник: гей хто-небуть, до ть, будьласка! І йму на до прийшли Дієслово і Прикметник. Прикметник: до Іменник: так, витягніть мене звідси. І Прикметник з Дієсловом до меннику. З тих пір дружить Іменник з усіма частинами мови.
Літо пора усього живого , в тому числі і рослин . Починають цвісти квіти у полі , на клумбі , біля біленької хати бабусі . Влітку починають цвісти : мальви , ромашки , маки , соняшники тощо . Я надаю перевагу макам . Це чудо-рослина , вона не росте в самотності а лише великими ланами .Мак -не величка тендітна квітка , має напівпрозорі пелюстки , і чорняву середину . Стебельце рослини тоненьке, витончене і вкрите маленькими волосками , листочки доволі прості і підкреслюють красу маку , який цвіте у червні місяці .
Давно це було, ще до того, як народилися ми. Зозуля робила свою справу. Вона підкидала синичкам сорокопудам та іншій лісовій дрібноті свої яйця, а ті виховували підкидьків.
– Ти все співаєш, а на старість залишишся сама, як пень без пагонів, – казали птахи зозулі.
Та ж у відповідь лише сміялася:
– Ви все своє життя із пелюшками та колисками промучитеся, а я своїх дітей, як буде треба, знайду і примушу годувати себе. Закон є закон!
Однак доля зле жартує з тими, хто сподівається задарма прожити вік. Коли настав час, усі зозулині діти не визнали строкатої матері, відмовилися доглядати її. І застогнала пташина. Перші в її житті сльози покотилися з очей. На галявині, куди вони впали, розкрили свої білі вінки квіти. У народі їх так і називають – зозулині сльози. Ботаніки ж дали їм назву зозулинець плямистий.
Чи доводилося вам гати, щоб зозуля плакала? Ніхто цього не бачив. Тому про безтурботну, самовпевнену людину, яка починає бідкатися, коли потрапить у скруту, кажуть, що вона ллє зозулині сльози. А матерів, котрі не хочуть доглядати своїх дітей, зневажливо називають зозулями (З кн. «Українська міфологія») (171 слово).