Й кричала: « Матінко, прости, прости за страшну твою муку!»
Забрала злісная війна
І батька твого, і дитину.
А ти терпіла біль і страх,
І свічку ставила в хатині
За мир і спокій в Україні...
Та не судилося тобі
Дожити до твого дня святого,
Пішла в далекий мирний світ
Змарнілим цвітом барвінковим.
Віта Нечепорук, учениця 10-Б класу ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1
Дай, Боже, ніколи нам війни не знати
Війна… Страшне слово, скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей, болю, а заразом це відвага, мужність, героїзм, подвиг і нарешті Перемога! Яке щастя, що та, така вистраждана, вимолена перемога була за нами, що не задарма мільйони радянських солдат полягли у сиру землю на полях битви, вони віддали найцінніше, що мали – життя, за нас, за своїх нащадків, за мирне і чисте небо над головою, за свободу, за Батьківщину!
З кожним роком усе далі відходять від нас події Великої Вітчизняної війни. Давно закопані окопи, зарубцювались рани колишніх солдат, але наша пам'ять щоразу повертається до минулого, адже те, що звідано і пережито, не забудеться ніколи! Це подвиг, якого не знала історія!
Скільки б не змінювалось поколінь на землі, вони повинні знати, що таке фашизм, що таке війна, яких мук і страждань вона нанесла і самим німцям, і скільки втрат поніс тоді радянський народ. Ми повинні пам'ятати це аби не допустити ще однієї страшної війни, адже ІІІ Світової - бути не може, бо не буде переможців…
З перших хвилин червневого світанку, коли прогриміли перші постріли і гітлерівські військові частини наступали на Західний Буг, сини українського народу були в числі тих, хто до останнього патрона, до останнього подиху відстоював рідну землю.
Бої в Україні відзначалися винятковою запеклістю, неймовірною жертовністю. Радянські війська будь-якою ціною прагнули відстояти столицю України. І боролися! Трималися! Воювали! Билися за Україну, за її серце – за Київ!
Війна 1941 року увірвалася в юність наших дідів і прадідів, мов чорний смерч. Підпалила квітучу землю, затьмарила міста і села. Палала Росія, Білорусія, палала ненька – Україна.
Вона розбила сім'ї, розділила закоханих, забрала синів у матерів, залишаючи їм лише віру і надію у те, що їх кровиночка вистоїть проти цієї страшної боротьби, що їх дитина повернеться додому живою, хай навіть скалічено, але живою, аби ще раз побачити їх ясні очі, міцно обійняти і поцілувати, почути їх голос, а більше їм тоді нічого і не треба було…. Скільки сліз тут, у тилу пролили матері, жінки, кохані дівчата за тими, хто мужньо захищав на фронті свою країну, хто проливав кров, прикривав своєю спиною фронтових друзів, тих, хто впевнено йшов на ворога, маючи лише один патрон, тих, хто прямо дивились в очі смерті, тих, хто захищав їх! Цілий океан створився б з тих гірких, солоних жіночих сліз, і вода того океану була б змішана з кров'ю солдат, що залишились в обіймах смерті…
Саме про долю жінки у війні Олександр Довженко колись записав у своєму щоденнику такі слова: «Велика і надзвичайна тема — українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена». Та не лише у тилу боролися жінки, дівчата з коричневою чумою, вони йшли на фронт, ставали у бій поруч з чоловіками, вони так само самовіддано йшли на ворога, так само тримали у своїх тендітних руках важку зброю, так само вбивали, вбивали заради перемоги! Велике враження на мене справив фільм « А зорі тут тихі» за мотивом однойменної книги Бориса Васильєва. Доля тих 5 дівчат вразила мене до глибини душі, до сліз, адже вони були ще зовсім молоді, вони б повинні були закохуватись, навчатись, будувати сім'ю, але їх хай важке, але мирне життя перервала ця страшна війна! Рита, Женя, Ліза, Галя, Соня - це ті п’ять дівчат, які вступили в нерівну боротьбу з фашистами, які поклали свої молоді душі на вівтар перемоги! А скільки їх таких відважних і сміливих було,
В майбутньому я дуже хотів(ла) стати ветеринаром. Як на мою думку це чудова професія!.Я дуже люблю допомагати тваринам!. І в майбутньому ця професія була б чудовою. Йдучи в магазин за продуктами я бачу багато бідних тварин. Деякі не можуть ходити бо зламана лапка,а у інших ще якісь проблеми з здоров*ям. Мені їх дуже шкода.Деякі люди просто йдуть собі по своїми справами і навіть не думають до тваринам.Можливо дати їм поїсти.їм важко шукати харчі аби не вмерти з голоду. Я з своїми друзями завжди допомагаємо тваринам чим зможемо! Саме тому коли я виросту я стану ветеринаром!
У ранньому дитинстві ми вперше знайомимося з книгою. Перші казки, вірші, оповідання нам читають батьки. А потім ми й самі навчаємося розуміти друковане слово.
Книга з'явилася тому, що люди завжди прагнули зберегти і передати для нащадків свою мудрість, знання, красу художнього слова. З історії знаємо, що спочатку писали на глиняних табличках, папірусі, пергаменті. Лише згодом винайшли папір і почали друкувати книги.
Перші книги були рукописними. їх створення займало чимало часу і сил. Витоки вітчизняної рукописної книги починаються з часів Київської Русі. Завдяки літописам, які створювалися у монастирях, ми сьогодні маємо змогу знати про те, як жили наші предки. Найбільш детальний літописний звід укладений ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Називається він «Повість минулих літ» і розповідає про розселення слов'ян, про утворення держав, про перших руських князів. Рукописною книгою є також одна з найдавніших пам'яток української писемності — «Слово о полку Ігоревім».
Рукописні книги завжди цінувалися дуже дорого і користуватися ними могла обмежена кількість людей. Доступнішими книги стали відтоді, коли їх почали друкувати. Першодрукарями були Іван Федорів, Франциск Скорина, Єлисей Плетецький. Книгодрукування починалося з перших несміливих спроб, а потім цей процес удосконалився. Книг ставало все більше і вони були кращої якості.
Сьогодні важко уявити наше життя без книг. Вони допомагають нам здобувати освіту, дізнаватися більше про навколишній світ, життя інших людей. Друковане слово нерідко стає порадником у різних життєвих ситуаціях.
Книги — це справжня скарбничка мудрості. Недаремно здавна люди збирали книги, створювали бібліотеки, щоб зберегти ту інформацію, яка міститься у книгах. У Львові на одному з приміщень місцевої книгозбірні зроблено напис латинською мовою: «Тут мертві живуть і німі промовляють». Бо й справді, у книгах залишаються жити думки, прагнення, мрії не лише наших сучасників, а й представників минулих поколінь.
В Україні книгу шанували здавна, ще з часів Київської Русі. Книжна наука в нашій Батьківщині почалася за часів князювання Володимира. Ще більшого розквіту здобула при Ярославі Мудрому. В одному з тогочасних літописів зазначається, що князь кохався в церковних уставах, часто читав їх вдень і вночі. Він зібрав багато писарів, які перекладали книги з грецької мови на слов'янську.
Ярослав Мудрий не тільки сам любив книги, був освіченим. Він дбав і про розвиток освіти в державі. Один, історичний факт свідчить, що в Новгороді Ярослав зібрав триста дітей старост і священників і звелів навчати їх.
Народна мудрість каже, що книга вчить, як на світі жити. І це дійсно так.. Вона розкриває нам цікавий світ, допомагає мандрувати через століття і краще розуміти сьогодення.
Війна очима молоді
Війна
Була війна ...
Холодна, зла, жорстока...
Туман і тиша ...
Та ще гул гармат...
І йшла страшним кривавим полем
Матуся рідна, матінка свята!
Та ось страшенний шум та крики...
Припала до землі вона,
Сказавши пошепки: «Війна...»
І не сказавши більш нічого,
Підбігла донечка до неї
І стала жалібно благати:
«Прокинься, мамочко, матусю,
Пора і нам уже втікати.
Вставай же, мамочко, вставай,
Поглянь: втікають усі люди -
Такий страшний, матусю, грім!
Так страшно помирають люди !»
І обливаючись слізьми,
Вона взяла її за руки
Й кричала: « Матінко, прости, прости за страшну твою муку!»
Забрала злісная війна
І батька твого, і дитину.
А ти терпіла біль і страх,
І свічку ставила в хатині
За мир і спокій в Україні...
Та не судилося тобі
Дожити до твого дня святого,
Пішла в далекий мирний світ
Змарнілим цвітом барвінковим.
Віта Нечепорук, учениця 10-Б класу ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1
Дай, Боже, ніколи нам війни не знати
Війна… Страшне слово, скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей, болю, а заразом це відвага, мужність, героїзм, подвиг і нарешті Перемога! Яке щастя, що та, така вистраждана, вимолена перемога була за нами, що не задарма мільйони радянських солдат полягли у сиру землю на полях битви, вони віддали найцінніше, що мали – життя, за нас, за своїх нащадків, за мирне і чисте небо над головою, за свободу, за Батьківщину!
З кожним роком усе далі відходять від нас події Великої Вітчизняної війни. Давно закопані окопи, зарубцювались рани колишніх солдат, але наша пам'ять щоразу повертається до минулого, адже те, що звідано і пережито, не забудеться ніколи! Це подвиг, якого не знала історія!
Скільки б не змінювалось поколінь на землі, вони повинні знати, що таке фашизм, що таке війна, яких мук і страждань вона нанесла і самим німцям, і скільки втрат поніс тоді радянський народ. Ми повинні пам'ятати це аби не допустити ще однієї страшної війни, адже ІІІ Світової - бути не може, бо не буде переможців…
З перших хвилин червневого світанку, коли прогриміли перші постріли і гітлерівські військові частини наступали на Західний Буг, сини українського народу були в числі тих, хто до останнього патрона, до останнього подиху відстоював рідну землю.
Бої в Україні відзначалися винятковою запеклістю, неймовірною жертовністю. Радянські війська будь-якою ціною прагнули відстояти столицю України. І боролися! Трималися! Воювали! Билися за Україну, за її серце – за Київ!
Війна 1941 року увірвалася в юність наших дідів і прадідів, мов чорний смерч. Підпалила квітучу землю, затьмарила міста і села. Палала Росія, Білорусія, палала ненька – Україна.
Вона розбила сім'ї, розділила закоханих, забрала синів у матерів, залишаючи їм лише віру і надію у те, що їх кровиночка вистоїть проти цієї страшної боротьби, що їх дитина повернеться додому живою, хай навіть скалічено, але живою, аби ще раз побачити їх ясні очі, міцно обійняти і поцілувати, почути їх голос, а більше їм тоді нічого і не треба було…. Скільки сліз тут, у тилу пролили матері, жінки, кохані дівчата за тими, хто мужньо захищав на фронті свою країну, хто проливав кров, прикривав своєю спиною фронтових друзів, тих, хто впевнено йшов на ворога, маючи лише один патрон, тих, хто прямо дивились в очі смерті, тих, хто захищав їх! Цілий океан створився б з тих гірких, солоних жіночих сліз, і вода того океану була б змішана з кров'ю солдат, що залишились в обіймах смерті…
Саме про долю жінки у війні Олександр Довженко колись записав у своєму щоденнику такі слова: «Велика і надзвичайна тема — українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена». Та не лише у тилу боролися жінки, дівчата з коричневою чумою, вони йшли на фронт, ставали у бій поруч з чоловіками, вони так само самовіддано йшли на ворога, так само тримали у своїх тендітних руках важку зброю, так само вбивали, вбивали заради перемоги! Велике враження на мене справив фільм « А зорі тут тихі» за мотивом однойменної книги Бориса Васильєва. Доля тих 5 дівчат вразила мене до глибини душі, до сліз, адже вони були ще зовсім молоді, вони б повинні були закохуватись, навчатись, будувати сім'ю, але їх хай важке, але мирне життя перервала ця страшна війна! Рита, Женя, Ліза, Галя, Соня - це ті п’ять дівчат, які вступили в нерівну боротьбу з фашистами, які поклали свої молоді душі на вівтар перемоги! А скільки їх таких відважних і сміливих було,