Доля української мови - то є водночас й доля української держави й нації. Ігор Лосєв
“Ти лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть”. Ліна Костенко
“Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину, але коли ображають мій народ, мою мову, мою культуру, як же я можу не реагувати на це?”. Михайло Коцюбинський
Скільки української мовної території, стільки й української державності. Іван ЗаєцьРідна мова дається народові Богом, чужа - людьми, її приносять на вістрі ворожих списів. В. Захарченко
Людина, котра знає українські слова, ще не знає мови. Ольга Яремко
“Нове життя нового прагне слова”. Максим Рильський
Мова - духовне багатство народу. Василь Сухомлинський
Слово — зброя. Як усяку зброю, його треба чистити та доглядати. М. Рильський
Мова росте елементарно, разом з душею народу. І. Франко
Зустрілися у книжці два слова: Дороговказ і Мова. — Мово,— зневажливо проказав Дороговказ,— чи не могла б ти поступитися мені дорогою, бо я, бачиш, довгий, тож можу ненароком тебе зачепити. І, взагалі, старших треба поважати! — А я чомусь переконана, що всі слова рівні — довге ти чи коротке. Без жодного з нас не скласти речення. — Е, не кажи, сестричко,— по-братньому глянув на Мову Дороговказ.— Я вміщую в собі аж двоє слів: Дорогу і Вказівку, а ти така маленька — що з тебе взяти?.. — Нічого, що я маленька, зате в мене багато відомих родичів. Можливо, навіть більше, як у тебе. — Таке, Мово, кажеш — навіть слухати смішно б краще! — Ось ти, любий Дороговказе, ненароком уже й назвав одного з моїх родичів. А криється він у слов корінь якого пішов од мене, Мови. — Так я тобі й повірив! Маєш мене за немовля? — Я так не вважаю, але добре знаю, що й слово немовля — мій близький родич. — З тобою, Мово, неможливо розмовляти, чіпляєшся ледь не за кожне вимовлене слово. — Цього разу, Дороговказе, я схоплюся лише за двоє твоїх слів: розмовляти й вимовлене. — Гаразд, гаразд, краще промовчу, бо є така примовка: хто мовчить, той двох навчить. — До речі, братику, слова примовка і мовчить — також з мого давнього роду. — Я бачу, Мово, ти не простеньке слово.Цікаво, коли ти народилася і чому тебе так назвали? — 0, це було так давно, що вже й люди забули, звідки я взялася. Кажуть, як слово я виникла ще тоді, коли люди тільки-но навчилися розмовляти, тобто видавати перші зрозумілі звуки: бурмотіти, мекати, або, як мовиться, молоти язиком. Я сама чомусь переконана, що моє ім'я бере початок від слова могти, бо хто з живих істот міг висловити свою думку вголос, той оволодівав Мовою. А це могли робити лише люди. Хто розмовляв, немов людина. — Давай, Мово, складемо умову, я замовкну, а ти назвеш мені кілька імен своїх рідних. Домовилися? — Згода, ось вони: промовець, мовлення, безмовний, вимова, відмова, умовляти, змова, змовник, замовник, замовлення, розмова, передмова, промова, розмовник, недомовка, обмова та багато інших. — Шановна Мово вибачити за те, що трохи погарячкував. Від почутого я навіть мову втратив... Ось бачиш, знову згадав тебе. А заодно й примовку: «Про таких, як ти, в народі кажуть: хоч маленьке, зате важливеньке».
