останнім часом я помітила, що мої однокласники мало звертають увагу на добрі чи погані вчинки наших однолітків. та стався один випадок, який змусив і мене, і моїх ровесників замислитися над тим, що сталося.
я відвідую заняття школи карате. стало відомо, що ігор п. із нашої групи дуже сильно вдарив дівчинку — однокласницю. ми знали, що за ігорем давно закріпилася слава першого бешкетника в школі. але щоб ось тренер довго розмовляв із батьками ігоря й дівчинки, а потім було прийняте рішення.
на одне з тренувань прийшли батьки обох сторін. ми вишикувалися в дві шеренги. ігор роздягнувся до пояса й пройшов через наш стрій, а ми, доторкаючись до нього своїми поясами, висловлювали своє обурення. ігор плакав. йому не було боляче, він плакав від сорому за свій вчинок. далі він підійшов і вибачився перед усіма: перед дівчинкою, її батьками, своїми батьками, перед тренером, і перед кожним із нас. я думаю, що це буде йому уроком на все життя. ігор після цього дуже змінився, навіть сам став зупиняти бешкетників, які негідно поводили себе в школі.
Чи замислювались ви над тим, що вважаєте за скарб, а що відкидаєте на другий план?
Коли я чую слово "найдорожче" завжди уявляю собі не скарби і міхи грошів, а свою щасливу сім'ю і мир на моїй Батьківщині. Бо як зігріває душу в скрутний час мамина посмішка, татусеві поради та щирі обійми сестри! Дуже приємно, переглядаючи новини, чути, що для діток збудували нову школу, врятували тисячі хворих людей та підвищили пенсіі. Проте боляче чути, що гинуть солдати, руйнуються сім'ї та гинуть невинні діти, а все через війну.
Варто наголосити: буде мир - буде й щастя!