Я повністю згодна з висловом Мозола: «За все, що в цьому світі звідав, скажу мамі і землі». Адже і справді, ми повинні віддячити землі, хоча б за те, що вона існує, що є у нас під ногами.Бувають такі моменти, коли просто згадуються всі найкращі миті життя, коли розумієш, що життя прекрасне і неповторне. І тоді постає питання: кому ж дякувати за це все? Відповідь дуже проста: за все те прекрасне, що відбулося і ще обов’язково відбудеться зі мною, за мою щасливу посмішку, за тепло і ніжність слід дякувати, в першу чергу, рідній матері. На мою думку, мама – це найближча і найдорожча людина для кожного з нас. Бо саме вона подарувала нам життя, яке ми повинні продовжити, не втративши людяності. І саме цим ми найкраще віддячимо нашим матусям. Саме мама навчає ходити, говорити, відчувати та співчувати. Завдяки цим першим знанням ми можемо пізнавати цей світ далі, жити у ньому. Якщо в нашому житті трапляються якісь неприємності або просто сумно, ми завжди можемо звернутися до матері: вона завжди розрадить будь-яке горе, заспокоїть та підтримає. У найгірші моменти життя мама буде поряд, вона ніколи не зрадить і не відвернеться від своєї дитини.Але, на жаль, не всі діти розуміють це. Деякі зневажають і не цінують своїх матерів, а декому взагалі здається, що батьки псують їм життя, не розуміючи та не підтримуючи їх у всьому. Але це не так. Кожна мама готова віддати власне життя заради своєї рідної дитини. І інколи матері, дійсно, видніше, що краще для її дитини. Адже, по-перше, у неї більше досвіду, вона чудово знає, нахили та здібності сина чи доньки. І коли дитина, наприклад, вирішує за компанію з подругою вступати на філологічний факультет, а сама чудово розбирається в математиці, то мама вважає своїм обов’язком відмовити її від такого ризикованого кроку. Можливо, якби ми більше слухали своїх матерів, то і життя наше було б легшим та простішим?.. Також дуже шкода тих дітей, яким нікому сказати: «Дякую, мамо, за все! Люблю тебе, рідненька!» Як не дивно, саме ці діти найбільше цінують материнську любов і готові віддати все, щоб лише побачити свою маму. Сьогодні таких дітей, які живуть без батьківського піклування, досить багато. І, я вважаю, що це є однією з серйозних проблем нашого суспільства, адже дитина повинна виховуватися в родині.Отже, ми повинні дякувати своїм матусям за наше життя, за їхню любов, піклування та турботу. Тож бережімо своїх матерів, і землю бережімо, бо без неї не було б і нас!
Схарактеризувати Суботика пропоную так: Суботик - це фантастична істота з позитивним сприйняттям світу. Цей герой є справжнім оптимістом. Своєю веселою вдачею він заражає всіх навколо. Так, він зумів змінити свого татуся. Після пригод з Суботиком тато перестав боятись усього навколо та став більш турботливим. Суботик - справжній пестун та веселун. В нього чимало енергії, якою він охоче ділиться з оточенням. Цей персонаж дарує всім своє світло та добро, здійснює бажання. Суботик - винятково позитивний персонаж.
Картина «Гість Із Запорожжя» (1901, варіант - 1916, Національний художній музей України) є центральною у творчості художника. На полотні постає пасічник, колишній запорожець, який літнім днем в саду, в тіні дерев, пригощає гостя - козака-запорожця. Перед ними на землі розстелена скатертина з частуванням. Дружина господаря привела дівчинку і хлопчика, мабуть онуків, щоб показати гостю. Хлопчик у білій сорочці і шароварах зніяковів перед незнайомцем: бувалий вояка уважно дивиться на нього. Напевно, і господар та гість задумалися в цю хвилину про те, що хлопчина незабаром стане козаком, а значить, захисником Вітчизни. Натурою для картини послужив курінь в садибі сестер художника, в селі Козачому. Для вигляду гостя йому позував місцевий селянин Степан Кругляк, образ же старого-пасічника був збірним. Картина отримала схвалення Ради Академії мистецтв і критики. У 1905 році вона експонувалася на Першій всеросійській художній виставці у Львові. «Гість Із Запорожжя» - один з кращих творів української історичної живопису на козацьку тему. Це найбільш вдала робота Ф. С. Красицького, його єдина завершена тематична композиція. Художник віддавав перевагу жанровим зарисовкам з простим сюжетом - «Якби ви не пан» (1899), «Біля колодязя» (1900), «На свято» (1902), писав пейзажі рідного краю - «Село Кирилівка» (1901), «Хутір Хатки на річці Пслі »(1898). Але основне місце в його дореволюційному творчості займають портрети. У 1903 році Фотій Степанович поселяється в Києві і створює портрети видатних діячів України - М. Старицького (1893), Лесі Українки (1904), Івана Франка (1907, 1914) та ін. У них він проявляє себе як художник-реаліст з імпресіоністичні ухилом .
