Кожна країна, у якій усе гаразд, має свою історію, культуру, територію, мову, патріотично налаштований народ, сталу економіку. Наша Україна усім цим несповна володіє.
Ми маємо славну історію, героїчне минуле. Про давніх українських козаків слава поширилася по всьому світу. Так, минулим ми можемо пишатись. Але ж тільки історією жити не можна, а про нашу сучасність подумати страшно. Як ми живемо? Неначе нація, яка з'явилася невідомо звідки і невідомо куди подінеться, яка зараз нічого не має і навряд чи щось матиме.
Мали ми також і культуру. Мали цікаві обряди та звичаї, які вирізняли нашу країну серед інших, були притаманні лише Україні. Зараз ми усього цього не пам'ятаємо чи не хочемо пам'ятати.
Територія нашої держави величезна і оком не осяжна. Землі на ній дуже родючі. Інші країни навіть заздрять Україні через це. У страшні роки війни фашистські окупанти ешелонами вивозили наші чорноземи на фашистські землі. А ми не цінуємо щедрості наших ґрунтів, не підтримуємо чистоту і порядок на своїй території, не вміємо користуватися нею.
А мова — це зараз взагалі болюча тема. Українська мова за своєю мелодійністю посідає друге місце у світі, попереду лише італійська. А розмовляти нею багато хто з українців не хоче, соромиться, цурається її, перейшовши на російську. А нам ще Шевченко заповідав: "...і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь"...
Про патріотизм нема чого й казати. Наш народ, здається, живе окремо від країни, в якій усі ми народились. Може, усе це відбувається через економічну кризу, яка оселилася на теренах нашої неньки-землі. А економічна криза, в свою чергу, виникла через невміле керування Україною. І нам залишається або чекати на людину, яка прийде до влади і зможе вдало впорядкувати нашу державу, або ж самотужки відроджувати свою культуру, мову, економіку.
Але нам треба поспішати, швидше вирішувати це питання, доки Україна зовсім не зникла з обличчя планети як співуча і красива країна.
1111111111
1111111111