Пам’ятник українському гетьману Богдану Хмельницькому прикрашає Софіївську площу з 1888 року. Його відкриття було приурочене до святкування 900-річчя хрещення Русі. Насправді, вперше з ідеєю увіковічнення пам’яті гетьмана ще в 40-х роках виступив історик М. Костомаров, ще через десяток років її повторив В. Максимович і лише в 1860 році Петербург погодив встановлення монументу, але це був тільки початок його багатостраждальної історії.
Цілих 9 років скульптору Микешину знадобилося, щоб створити макет майбутнього пам’ятника. Однак через те, що його визнали занадто полонофобським і шовіністичним, проект пройшов ще кілька редагувань і врешті остаточно був затверджений лише у 1876 році. Тоді постала інша проблема — відсутність фінансування від влади. Кошти збирали по всій імперії. У результаті у 1879 році пам’ятник відлили з переплавленого металобрухту, який пожертвувало Морське відомство, і через рік привезли до Києва. Однак грошей для постаменту уже не вистачило і скульптура 8 років пролежала у дворі поліцейської управи. Місцеві про це жартували, що «Не встиг Богдан в'їхати до міста, а його вже заарештували».
Зрештою, у 1888 році знайшли граніт для постаменту (залишився після зведення Ланцюгового мосту). Спочатку монумент хотіли встановити на Бесарабській площі, але потім передумали на користь Софіївської. І одразу постало нове питання: як розмістити пам’ятник, щоб кінь не був повернутий хвостом до жодного з соборів і до урядових споруд. У результаті скульптуру Хмельницького встановили так, що він рукою з булавою показує на північний-схід, тобто напрямок, якому мав слідувати народ, що зустрічав гетьмана тут, на Софіївській площі, у 1848 році після перемоги над поляками у битві під Пилявцями.
Объяснение:
Выбери себе отсюда предложение которые нужно
Справа правопису — одна з дуже тяжких наших болячок. Здається, нема в цілому культурному світі народа, в якого справа з правописом була так погано влаштована, як у нас, в якого б істнувало зразу кілька правописів, і ні одного з них не додержувалось як слід у письменстві. Досить сказати, що в Галичині питання про правопис стояло, а почасти й досі стоїть, як справа політична; цілі партії воювали за правопис і ставили його гаслом своєї політики. У нас, на Вкраїні російській, до того ще не доходило, але, з другого боку — в цій справі у нас ще більше плутанини; кожний пише, як хоче; не проходить кількох років, щоб хтось не вигадав якихсь одмін у правопису. Один час уряд положив кінець тій плутанині, заборонивши вживати якогось иншого правопису, крім російського — „ярижного“. Волею-неволею довелось писати так, як наказували „зверху“, але тепер, коли стало вільно вживати якого згодно правопису в українському письменстві, знов виникло це питання на світ божий. Ще в кінці 50 років Куліш ясно і просто поставив справу, завівши у своїх виданнях т. зв. „кулішівку“, і наше письментсво її прийняло, згодом тільки додавши ще для більшої зручности маленькі одміни. Були проби (напр. Драгоманова) вживати иншого правопису, але тим пробам не пощастило. „Кулішівку“ прийняли і в Галичині, тільки небіжчик Желехівський, автор великого „українсько-німецького словаря“ зробів у ній деякі зміни, завівши чисту „фонетику“. З 1892 року цей правопис прийнято по всіх галицьких школах: вищих, низчих і середніх, у виданнях Наукового Тов. ім. Шевченка, а далі — „Просвіти“ та по всіх часописах. Коли повстала на Вкраїні російській наша преса, то прийнято було цю фонетику з малими одмінами. Таким правописом друкується „Рада“, „Рідний Край“. Але в кожній газеті, в кожному журналі були все ж таки невеликі ріжниці. А от в „Україні“, що почала виходити в 1907 році, знов бачимо де-яку ріжницю з тим правописом, яким, наприклад, друкується наша „Рада“.
