Довіра - це коли ти падаєш у руки людині без усякого страху, бо знаєш, вона обов*язково тебе зловить. Довіра - це коли маленька дитина дозволяє взяти себе за руку; це коли ти впевнений, що справжній твій друг ніколи не покине тебе, навіть якщо це буде стосуватися чогось важливого у його житті.
Довіра є тоді, коли ти виконуєш поради близької людини тому, що ти впевнений у ній - вона ніколи не підводила тебе. Довіра базується на позитивному досвіді, який ти пережив з тою чи іншою особою. Вона не приходить за лічені хвилини, зовсім ні. Довіра формується через вчинки, які накопичилися із часом. І цими вчинками не є, скажімо, обман, неповага, вибухи негативних емоцій чи нестриманість. Усе навпаки, коли у тобі присутній здоровий глузд, ти вмієш берегти таємниці, допомагаєш у біді потребуючим, у твоєму характері присутні такі риси як терпіння і надійність, тоді люди тягнуться до тебе, прагнуть твого оточення та дослухаються до твоїх порад. Тоді люди тобі довіряють. Але є одне "але". Довіру набагато легше втратити ніж завоювати.
Якщо для тебе важливо, аби тобі хтось довіряв, потрібно працювати над своїм характером та ні в якому випадку не брехати.
Сьогодні, не всім вірити, довіряти та відкривати свою душу не є чимось надприродним. Люди стали корисливими. Проте, це не означає, що ми маємо віддалитися від суспільства та бути замкнутим у собі і нікому нічого не розповідати.Завжди потрібно оцінювати ситуацію, в якій ти перебуваєш. Але найголовніше з ким.
Роби висновки щодо людей самостійно. Ніколи не став негативний діагноз тому, що тобі так інші сказали. В кожного своє бачення ситуації. Одним словом, довіряй тоді, коли впевнений в людині, коли є багаж знань про її справжню сутність, але пам'ятай, вчаться на помилках, тому, якщо "обпікся", не картай себе за це. Продовжуй жити, та радій, тепер ти маєш досвід
Объяснение:
пУкраїнські степи - це нескінченне море, що колихається пiд палючим сонцем, це безкрайній простір, це відчуття суцільної нескінченності простору і часу, це почуття абсолютної свободи. Все це ж можна сказати і про море - найулюбленішою стихії А. Айвазовского. Ось чому на своїй картині «Чумацька валка» він поєднав море і степ. Чумаки - це люди, промисел яких полягав у тому, щоб зібрати обоз з декількох возів, запряжених волами, і відправитися до Криму, де в той час добувалася сіль. Тоді це був дуже цінний товар, буквально на вагу золота. Поїздка була непростою. У такі поїздки відправлялися тільки відважні, досвідчені люди, які вміли і визначати погоду за прикметами, і дорогу - по зірках. Недарма по-українськи знамените скупчення зірок Чумацький Шлях називається «Чумацький Шлях» .Ось і на картині І.Айвазовського ми бачимо обоз чумаків у дорозі. У картини відсутня композиційний центр як такий - це зроблено навмисно, щоб показати глядачеві нескінченну дорогу, по якій ідуть чумаки. Можна побачити звивисту грунтову дорогу в степу, яка вже ними подолана, але ж скільки ще їм належить пройти! Обоз тільки-тільки почав в'їжджати на пагорб так, що його «хвіст» навіть і не видно, тому глядачеві картини важко уявити протяжність самого обозу. Можна розглядати лише фігури трьох чумаків, особливо чітко - першу. Це що стоїть на весь зріст дівчина в національному українському одязі. Вона стоїть, обернувшись назад, на пройдений шлях: чи то відміряє, скільки пройшов обоз, чи то орієнтується в часі по заходу сонця. Зазвичай, чумаками були тільки чоловіки, але художнику, напевно, хотілося додати картині жіноче, ліричне начало. Художник недарма вибрав для своєї картини час заходу: сідаюче сонце по-особливому підкреслює красу української природи, якою зазвичай притаманне буйство фарб. Але в променях заходу ці фарби виглядають по-іншому, приглушеннее, так щоб море, намальоване на картині в лівому кутку, зливалося зі степом. Колоритні українські будиночки і млини тільки додають ліричності в загальну атмосферу цього полотна.
Объяснение:
Перше що вразило мене-це епіграф поеми, в якому автор розкриває головну ідею твору: довести до читача правду про країну зла та насильства. На самому початку автор іронічно змальовує людей, які населяли країну і розповідає про їхню працю в таких рядках: “той мурує-той руйнує”. Сюжет поеми складається з 3-х картин в яких автор по черзі описує Україну, Сибір та столицю Російської імперії Санкт-Петербург. В першій картині автор дуже вдало змальовує рідні пейзажі та схід сонця в безтурботних тонах. Але раптом як грім серед ясного неба автор придивляється та баче: як під тином лежить опухла від голоду дитина, що не все так гарно на рідній земл,і що люди потерпають від експлуатації на панщині, мруть від голоду, тяжких хвороб. Ось що вражає в цій картині вдало змальований поетом пейзаж та страшні муки рідного народу на його красивій землі.
Друга картина-це політ над вічною мерзлотою Сибіром. Тут автор також доносить до читача пейзаж, але зимовий. Далі герой комедії чує, як затріщали кайдани і як тяжко людям у неволі. Тут герой бачить не тільки злочинців, але й на думку автора, чесних і справедливих людей, одним словом цвіт нації. Ця картина ще страшніша за попередню, бо тут герой зрозумів до чого дійшов уряд зібравши всіх неугодних у тісній могилі. Далі герой ставить запитання: а за що народ терпить такі муки, і обвинувачує в цьому царя. Далі автор рішуче закликає боротися проти царату. Ось чим вразила мене ця частина, рішучістю автора та його закликами боротьби проти гнобителів.
Третя картина, як і попередні починаються з пейзажу, але на цей раз вже міського. Автор описує російські міста. Коли герой потрапляє в столицю імперії то зустрічає свого земляка дрібного чиновника, який своєї рідної мови відцурався та чужої не навчився. Тут автор називає цього чоловіка мерзенним каламарем і описує його, як втратившого національну свідомість та гідність. Потім герой потрапляє до палацу царя і викрикує: “Ось де рай!”. Потім автор вдало змальовує панів, називаючи їх пикатими. Пузатими. Потім автор описує царське подружжя застосовуючи при цьому різні художні засоби. І вкінці автор доходить висновку що цар це не цар без тюрми народів-Сибіру, без своєї челяді, та чиновників. Ця частина дуже вражає сатиричними описами царату та чиновників.
Ця сатирична поема дуже вдало поєднала в собі опис страждань простого народу, який не прокладаючи сил тяжко працює на своїй землі і водночас вмирає з голоду, та райське життя панів, які живуть собі безтурботно в розкоші та достатку.