У назві теми мого твору, яка вже стала влучним афоризмом, утілена важлива проблема нашої доби.
Ще Леся Українка у своїй безсмертній «Лісовій пісні» поставила важливу проблему боротьби за щасливе, духовно багате життя людини. Устами лісової дівчини Мавки вона звертається до Лукаша: «Не зневажай душі своєї цвіту…» Людино, яка ти? Чи справді прекрасне твоє життя? Чи благородні твої поривання, чи, може, загрузла в болоті буденщини, як Килина? Яке твоє щастя? Над усіма цими питаннями примушує задуматись «Лісова пісня». У приватновласницькому світі, який калічив душу людську, люди не могли бути по-справжньому щасливими. Але Лесина Мавка щиро вірила, що в майбутньому людина повернеться до краси, природи й мистецтва.
Великим митцям узагалі властиве мислення масштабне, як і здатність сприймати й осмислювати свій час одразу, у конкретний момент життя, а не з далекої відстані, коли воно стає історією. Більше того: політ думки таких митців відкривав те, чому свідками ми стаємо сьогодні. От і Олександр Довженко також вірив, що «людина ще повернеться на вранішню росу», він підкреслював, що щастя людини й у тому, щоб навчитись «бачити зорі…в калюжах».
Свого часу, ще наприкінці 50-х років XX століття, на сторінках газети «Комсомольська правда» розгорілась гостра дискусія про фізиків і ліриків, про роль мистецтва в нашому житті. Збірки М. Рильського «Троянди й виноград», «Голосіївська осінь» стали гарячим відгуком поета на злободенні питання. Через символічні образи троянд і винограду митець глибоко й поетично розкрив радість повнокровного буття людини, мудро показуючи, у чому полягає смисл, глибина її щастя:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне.
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград — красиве і корисне.
Суперечки ці не затихають і сьогодні — на початку XXI століття. Часто виходять поза суто філософські сфери, стають темою бурхливих і пристрасних публічних обговорень. Напевно, не треба розшифровувати, що «фізики» — за раціоналістичне ставлення до життя, а «лірики» відстоюють необхідність діяти за велінням серця. І дійсно, слід замислитися про етичну стратегію людини нашого часу: чим озброюватися в умовах морального вибору — емоціями чи розумом?
Звичайно, кожному доводилося чути таку характеристику: «Він людина серця». Так хотіли сказати про когось, хто у своїх вчинках керується почуттями. Коли ж говорять: «Він людина розуму», мається на увазі схильність діяти, керуючись логікою. Так кому ж віддати перевагу — тому, хто відчуває, чи тому, хто міркує?
Певної відповіді чекати не доводиться. Симпатії одних завжди будуть на боці «раціоналістів», симпатії інших — на боці «емоціоналістів». Та, відповідаючи так, кожен, сам того не помічаючи, підключається до суперечок, що філософи ведуть з прадавніх часів: чим слід керуватися в життєвих ситуаціях — розумом чи почуттями.
Звичайно, прихильникам раціоналізму зараз перемагати легше, тому що головним аргументом у суперечці вони висувають намріяну ними відповідність часу. Сучасна людина, міркують вони, зуміла підпорядкувати собі час, простір, енергію, підпорядкувати обачливо, тверезо, раціонально. І щоб не відстати від століття розуму, знання, потрібно самому бути раціональним. Але, з іншого боку, коли у важкій ситуації все довго зважуєш, часто взагалі не отримуєш жодного рішення, і нарешті можна втратити потяг до щастя в цьому розумінні, бо як казав Р. Ролан, коли в житті вже немає іншої мети, як себелюбне щастя, життя стає безцільним. Насолоджуватися своїм щастям — велике благо, але ж мати можливість ділитися ним — ще більше. Відчуття щастя зростає від того, що людина розділяє його з іншими. У такому випадку вона сама збагачується тією користю, тим добром, яке приносить, розділяє радість, доставлену нею самою.
Дивно, невже впродовж багатьох років люди не змогли дійти очевидного — потрібен союз серця і голови, розуму і душі. Напевно, майже всі приходять до такого висновку: не можна протиставляти розум емоціям, голову серцю. Але це теоретично. А в житті? У кожному конкретному випадку? Чи так це ясно і просто? Хіба не трапляється так, що люди були сповнені благих намірів, бажали добра, а добро обернулося злом для того, про кого дбали, і для того, хто дбав?
Як би то не було, не слід забувати, що щастя людське — не тільки життя без проблем і печалей, коли гармонійно поєднані можливості й бажання, корисне й прекрасне, щастя — це стан душі.
Серед мистецького багатства українського народу значне місце посідає усна народна творчість – фольклор. Вона з далекої давнини приносить сучаснику думки, мрії, сподівання народу, відтворює його боротьбу проти гнобителів чи іноземних поневолювачів. Можна сказати, що усна народна творчість становить поетичну біографію народу, історію його трудового життя і боротьби за волю і незалежність, історію ратних подвигів його славних синів. Багатством і різноманітністю жанрів відзначається усна творчість українського народу. Вона є і безцінною духовною скарбницею нації. Усну народну творчість ще називають фольклором, що в перекладі означає – народна мудрість. Фольклор узятий з різних джерел на основі безпосередніх над навколишнім життям. Він відтворює історію, культуру, побут, традиції, вірування народу. Жанри фольклору надзвичайно різноманітні – це казки, прислів’я, загадки, пісні, думи тощо.
Роздумуючи над красою і багатогранністю своєї мови, чомусь на думку спадають такі рядки: «Ой, яка чудова – українська мова! Не загинула вона у течії віків. Мова солов’їна, мова колискова Рідного народу і моїх батьків. Українська мова наймелодійніша мова у цілому Світі, це мова Тараса Шеченка, мова Дніпра та Карпатських гір, мова нашого серця. Лише нашими словами ми так ніжно говоримо: «Я кохаю тебе». Наші предки ще з давніх- давен, неабияк пишались силою слова. Легенди, прислівя та приказки залишились нам у спадок, як великий скарб нації.
Багато знущань та заборон дісталось українській мові в процесі її становлення, починаючи з 1627 року. Вже тоді відчуваючи страшенну пересторогу Максим Рильський закликав нас: «Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур′ян. Чистіша від сльози Вона хай буде. Вірно і слухняно Нехай вона щоразу служить вам, Хоч і живе своїм живим життям…» Українське слово, то найсильніша зброя нашого народу. А для мене особисто- духовне надбання, що проростає в моєму серці і глибоко вкоріняється з кожною прочитаною україномовною книгою. Моя мова- найкрасивіша, найпрекрасніша і чарівна, в ній стільки таємничості і незвіданності. Великий тлумачний словник сучасної української мови містить понад 250 тисяч слів, а ми з них вживаємо чи не половину. Все частіше засмічуєм наше мовне поле бур’янами суржику та деформуємо його могутню структуру. Українською мовою зараз говорити «не модно» і для мене це надзвичайний шок, молодь хворіє незнанням нашої сутності і про це треба не лише говорити, про це вже потрібно кричати! Захоплююсь фанатично Іриною Фаріон, яка є кандидатом філологічних наук, доцентом НУ « Львівська політехніка», після кожного інтервю з нею, якось морально заряджаюсь і тягнусь до своїх історичних витоків. Памятайте, що мова починається з вашого серця і злітає з вуст у прірву, думайте про що говорите, шануйте те, що маєте, та бережіть нашу солов’їну мову.
У назві теми мого твору, яка вже стала влучним афоризмом, утілена важлива проблема нашої доби.
Ще Леся Українка у своїй безсмертній «Лісовій пісні» поставила важливу проблему боротьби за щасливе, духовно багате життя людини. Устами лісової дівчини Мавки вона звертається до Лукаша: «Не зневажай душі своєї цвіту…» Людино, яка ти? Чи справді прекрасне твоє життя? Чи благородні твої поривання, чи, може, загрузла в болоті буденщини, як Килина? Яке твоє щастя? Над усіма цими питаннями примушує задуматись «Лісова пісня». У приватновласницькому світі, який калічив душу людську, люди не могли бути по-справжньому щасливими. Але Лесина Мавка щиро вірила, що в майбутньому людина повернеться до краси, природи й мистецтва.
Великим митцям узагалі властиве мислення масштабне, як і здатність сприймати й осмислювати свій час одразу, у конкретний момент життя, а не з далекої відстані, коли воно стає історією. Більше того: політ думки таких митців відкривав те, чому свідками ми стаємо сьогодні. От і Олександр Довженко також вірив, що «людина ще повернеться на вранішню росу», він підкреслював, що щастя людини й у тому, щоб навчитись «бачити зорі…в калюжах».
Свого часу, ще наприкінці 50-х років XX століття, на сторінках газети «Комсомольська правда» розгорілась гостра дискусія про фізиків і ліриків, про роль мистецтва в нашому житті. Збірки М. Рильського «Троянди й виноград», «Голосіївська осінь» стали гарячим відгуком поета на злободенні питання. Через символічні образи троянд і винограду митець глибоко й поетично розкрив радість повнокровного буття людини, мудро показуючи, у чому полягає смисл, глибина її щастя:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне.
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград — красиве і корисне.
Суперечки ці не затихають і сьогодні — на початку XXI століття. Часто виходять поза суто філософські сфери, стають темою бурхливих і пристрасних публічних обговорень. Напевно, не треба розшифровувати, що «фізики» — за раціоналістичне ставлення до життя, а «лірики» відстоюють необхідність діяти за велінням серця. І дійсно, слід замислитися про етичну стратегію людини нашого часу: чим озброюватися в умовах морального вибору — емоціями чи розумом?
Звичайно, кожному доводилося чути таку характеристику: «Він людина серця». Так хотіли сказати про когось, хто у своїх вчинках керується почуттями. Коли ж говорять: «Він людина розуму», мається на увазі схильність діяти, керуючись логікою. Так кому ж віддати перевагу — тому, хто відчуває, чи тому, хто міркує?
Певної відповіді чекати не доводиться. Симпатії одних завжди будуть на боці «раціоналістів», симпатії інших — на боці «емоціоналістів». Та, відповідаючи так, кожен, сам того не помічаючи, підключається до суперечок, що філософи ведуть з прадавніх часів: чим слід керуватися в життєвих ситуаціях — розумом чи почуттями.
Звичайно, прихильникам раціоналізму зараз перемагати легше, тому що головним аргументом у суперечці вони висувають намріяну ними відповідність часу. Сучасна людина, міркують вони, зуміла підпорядкувати собі час, простір, енергію, підпорядкувати обачливо, тверезо, раціонально. І щоб не відстати від століття розуму, знання, потрібно самому бути раціональним. Але, з іншого боку, коли у важкій ситуації все довго зважуєш, часто взагалі не отримуєш жодного рішення, і нарешті можна втратити потяг до щастя в цьому розумінні, бо як казав Р. Ролан, коли в житті вже немає іншої мети, як себелюбне щастя, життя стає безцільним. Насолоджуватися своїм щастям — велике благо, але ж мати можливість ділитися ним — ще більше. Відчуття щастя зростає від того, що людина розділяє його з іншими. У такому випадку вона сама збагачується тією користю, тим добром, яке приносить, розділяє радість, доставлену нею самою.
Дивно, невже впродовж багатьох років люди не змогли дійти очевидного — потрібен союз серця і голови, розуму і душі. Напевно, майже всі приходять до такого висновку: не можна протиставляти розум емоціям, голову серцю. Але це теоретично. А в житті? У кожному конкретному випадку? Чи так це ясно і просто? Хіба не трапляється так, що люди були сповнені благих намірів, бажали добра, а добро обернулося злом для того, про кого дбали, і для того, хто дбав?
Як би то не було, не слід забувати, що щастя людське — не тільки життя без проблем і печалей, коли гармонійно поєднані можливості й бажання, корисне й прекрасне, щастя — це стан душі.