Напевне, той день, коли відбулися важливі та цікаві події в житті. Це той день, який залишив в пам’яті найнезабутніші фрагменти, і пам’ять про них буде зберігатися дуже довго. Це день, події якого завжди радісно згадувати та розповідати.Одним із таких днів в моєму житті є той, коли ми з класом їздили на екскурсію в місто Білгород-Дністровський. Погода в цей день була пречудова. Рано-вранці ми, радісні та щасливі, зустрілися біля школи з нашою вчителькою. Кожен почав розповідати про те, як він готувався до екскурсії, і що цікавого з собою захопив. Всі взяли фотоапарати і вже біля школи почали робити перші кадри майбутнього фоторепортажу. Коли під’їхав автобус, ми всі дружно зайняли місця в салоні і познайомилися з провідником. Вона повідомила наш маршрут і пообіцяла розповідати про кожний населений пункт, який ми будемо проїжджати. Не дивлячись на те, що дорога була далекою, час минув швидко та весело. За цей час ми слухали розповіді провідника, обмінювалися своїми враженнями. Коли ми під’їхали, розмови поступово припинилися, і кожен із захопленням став роздивлятися навкруги. Зупинились ми біля музею. Там в нас була екскурсія, з якої ми багато дізналися про це місто, про народи, які тут проживали, про видатних людей, які побували в цьому місті. Далі ми попрямували до легендарної фортеці. Саме нею славиться Білгород-Дністровський. Цю фортецю ще називають «Тіра», «Акерман». Трошки відпочивши, ми відправилися мандрувати по території фортеці. Все навколо здавалося дивовижним та казковим. Ми навіть перенеслись в епоху битв того часу. Величезні дуби, здавалося, своїми верхівками дістають неба. Приємно було ходити по лабіринтам фортеці. Піднявшись на найвищу башту, ми окинули зором величезні простори Дністровського лиману. У цю мить виникає почуття свободи. Здавалось, лиману немає краю. Роздивляючись округи з висоти пташиного польоту, я відчула спокій та красу цього краю. Невипадково О. С. Пушкін відвідав це місто, яке надихнуло його до написання своїх творів.Гарна природа спонукає людину замислитися над своїми вчинками та думками, схиляє до союзу та єдності з нею. Вдихаючи чисте повітря цієї місцевості, здається, що воно трішки відриває тебе від землі. Мандруючи вузькими лабіринтами, ми зіткнулися з чимось таємним.Не відчуваючи втоми, ми продовжували мандрувати і кожен раз дивувались все новій і новій красі пейзажу. Втомлені, але повні незабутніх вражень, ми повернулися в автобус і відправились додому. За час повернення всі поводили себе дуже тихо. І скоріше не через втому, а через бажання осмислити все побачене в цей день. Своїми незабутніми враженнями ми почали ділитися з батьками, які зустрічали нас вдома. А фотографії до мені назавжди зберегти в пам’яті один з найпрекрасніших і найщасливіших днів у моєму житті. І я пишаюся тим, що в нашому регіоні є такі куточки, які відомі за межами України, і які залишили пам’ять про наших предків.
1) Вони обійнялися, мов брати, і стояли вражені: під ними Поділ у садах, церкви, красиві будинки; довкола - Дніпро, задніпрянська далечінь, ліси, сонце і небо зовсім близько. 2) Є вічне щастя на природі, немає щастя для міської людини. 3) Невідомо звідки налетіли птахи, заколисалися ранкові гілки. 4) У селі люди дві години копають, крешуть каміння, потім роблять короткий перепочинок. 5) Кажуть: весна приносить щастя й радість, літо - життєву легкість. 6) Любіть красу мови жайворонка, звучання слів і запах слів: це квітка ніжна і чудова батьківська береза.
Українці завжди були дуже гостинними. Навіть якщо в хаті не було багато смачної їжі, гостя завжди намагалися гарно пригостити, а якщо вже було запізно, залишали переночувати. Взагалі, гостю пропонувалося все найкраще, що було в домі. І так було завжди, бо так повелося з давніх давен. А чи змінилося відношення до гостей тепер, у двадцять першому сторіччі? Як на мене, не дуже. Звісно, я можу судити тільки з власного досвіду та по расказам друзів та знайомих, але все ж таки я можу стверджувати, що українці як були гостинною нацією, так нею і залишилися. Інша справа, що тепер заздалегідь дзвонять перед тим, як прийти у гості, бо людей може не бути вдома. Попередити про свій видит - це питання етикету, і таке правило аж ніяк не робить людей менш гостинними. Як і раніше, нинішнє покоління українців любить як ходити у гості, так і приймати гостей. Як і раніше, ми намагаємося зробити так, щоб гість почував себе як удома. Як і раніше, добре пригостити та розважити гостя - обов'язково. Як і раніше, господарі потурбуються про те, щоб гість добрався додому без перешкод або взагалі переночував у них та поїхав додому вранці. Тому я вважаю, що гостинність як була, так і залишається характерною рисою нашого українського народу.
