Вона така неповторна, мелодiйна i спiвуча, бо ввiбрала в себе гомiн дiбров i лукiв, полiв i лiсiв, духмяний, пянкий запах рiдної землi. У народу немає бiльшого скарбу, нiж його мова. Бо саме мова - це характер народу, його память, iсторiя i духовна могутнiсть. У нiй вiдбиваються звичаї, традицiї, побут народу, його розум i досвiд, краса i сила душi, вона його, народу, цвiт i завязь. Ще в дитинствi рiдна мова допомагає нам пiзнавати свiт, вiдкривати для себе великий i чарiвний свiт життя. Без мови не може iснувати i розвиватися суспiльство, бо вона допомагає людям обмiнюватися думками, висловлювати свої почуття, досягати взаєморозумiння, створювати духовнi цiнностi.
Слово надто багато важить в життi, як вiдомо, воно може впливати на долю, воно вмить змiнює настрiй, робить людину щасливою або розгубленою. Прикро, коли чуєш, як часом, люди спотворюють нашу мову такими словами, яких не знайдеш у жодному iз словникiв. Чи то нехтуючи, чи то не знаючи мови.
Той, хто зневажливо ставиться до рiдної мови, до рiдного народу, не вартий уваги i поваги. I це болить нам, тим, хто любить рiдну Україну, рiдну мову. Мова служить нам завжди. Щирими словами ми звiряємося у дружбi, словами нiжними вiдкриваємо серце коханiй людинi, словами гострими i твердими, "мов криця", даємо вiдсiч вороговi. Не можна ходити по рiднiй землi, не зачаровуючись рiдною мовою, не знаючи i не вивчаючи її.
Наша рідна мова. Вона нам рідна, як мама і тато, як та земля, на якій ми зростаєте. Бо це мова, яку ми всі чуємо змалку, якою ми промовили свої перші слова. Ця мова зрозуміла і рідна всім свідомим українцям, так як полякам — польська, німцям — німецька, англійцям — англійська . Бо без мови немає народу. І так само, як у кожній людині є одна мама, так і мова рідна лише одна. Людина може знати дві, три і більше мов, але рідною залишається материнська мова.
Українська мова - це барвиста, запашна, невянуча квiтка, яка вiчно квiтне, долаючи час, кидаючи барвисту стрiчку iз давнини у майбутнє. Вона виткана i червоною калиною, i синiм барвiнком, i вишневим цвiтом та запашною рутою-мятою.
Це портрет козака в похідному одязі зі зброєю в руках. Художник намагається зобразити суворого і водночас задуманого запорожця. На передньому плані картиними бачимо немолоду людину з міцною поставою. Позаду бувалого воїна — сутички, війни, битви. На смаглявому обличчі сліди часу і переживання, адже чоло пооране глибокими зморшками. Густі чорні брови суворо насуплені, в очах причаєний смуток, задума. Орлиний ніс із горбинкою надає обличчю виразу мужності, сили і впевненості в собі. На самому чубі розлігся оселедець. Довгі вуса грізно настовбурчені, а густі, як ліс, брови нависають над очима. Одягнений чолов’яга у сорочку з жупаном. Зверху, наче шкура ведмедя, обвисає кирея. У міцних руках захисника народу застигла шабля, загартована в кривавих боях. Образ героя, змальований художником, викликає пошану до вірного сина свого народу, нагадує славне історичне минуле. На мою думку, художнику вдалося зобразити на картині задуманий і водночас суворий вигляд запорожця, який не займається перевезеннями з Китаю.
Р. шістдесятьох п'яти
Д. шістдесятьом п'ятьом
З. шістдесят п'ять
О. шістдесятьма п'ятьма
М. на шістдесяти п'яти
Н. сто сімдесят
Р. ста сімдесяти
Д. ста сімдесятьом
З. сто сімдесят
О. ста сімдесятьма
М. ста сімдесятьох
Н. сімсот вісім
Р. семисот восьми
Д. семистам восьми
З. сімсот вісім
О. сімомастами вісьмома
М. на семистах вісьмох